Різдвяні

Ця світла синява, у небесах розлита,
Ця зелень квітних трав, ця соковитість літа,
Що простеляється достиглістю щедрот,
Прозора далина, холодний подих вод,
Густі ліщинники на

Ти, що зориш із вишини,
Зроби неплідною цю землю,
Хай горблячись її сини
В ній порпаються надаремно.

Поля їм попелом засип,
Плуги обламуй їм об камінь,
Хай родить ця

Груньо, груш
Ти не руш
Бери ніж,—
Сало ріж.
Сало
Ріж,
Ріж
І їж!

Чому це вся гусінь
Тепер на виду?
Чому це так весело
Їй у саду?

Гусінь радіє:
— Спасибі, Ігнатку,
Що на пташок
змайстрував ти
РОГАТКУ!

Ой заграли комарики,
Комарики-дударики!

Жабенята слухать стали, —
Аж роти пороззявляли!

Жабки слухали, хвалили,—
Доки всіх не половили…

От Іванко молодець! —
Змайструвать хотів стілець.
Вже й рукава засукав,
Та оглянувся і став:
Не було ж ні молотка,
Ані дойжи, ні гвіздка,—
То й не починав.

Вийшов синочок
Сам в дитсадочок.

Вчить його мама:
— Йди собі прямо!

Йди, та дивися —
Не загубися!..

— Добре, мамусю,
Не загублюся!

Я Ж ВАМ НЕ ГОЛКА,
Я Ж

На руську землицю лягає вже нічка,
Спокійна, мовчазна, на личку з зірками
Поля потемніли, зчорніла і річка,
Хатки до землі ген припали дахами.

Хатки почорнілі і чорні в них

Свої – своїх? А я б не родичався!
Вони стокрот ворожі вороги!
Вкраїнонька від їхнього меча вся
Посічена й духовно навкруги.

А що вже кров — як би Дунай — лилася,
Мов океан —

— Де Іванко? — запитав
наш учитель Тому.
— Та він ногу поламав
і побіг додому!

Толі в класі не сидиться,
Непосиді все б крутиться.
То щипа свого сусіда,
То поглядує навкруг,
То під партою обіда,
То на парті ловить мух…

Хтось запитує у Толі:
– Ти

Гуси-гусенята
На ніжки
Одягли червоні
Панчішки.
І пішли рядком
До корита
Свіжої водиці
Попити.
Напились води
Гусенята,
Почали купатись,

Чистила я татову
Лампочку-шахтарку.
Чистила старанно,
Що аж стало жарко.

Любо подивиться!..
Я мерщій до хати,
Щоб свою роботу
Тату показати.

Тато

Чай хазяєчка мала
На вечерю нам несла.
Хоч ступала тихим кроком –
Підсковзнулась ненароком.
Чашка з блюдечком додолу –
Покотилась біля столу,
Покотилась і розбилась

Сніжок у полі, у долині,
І на дорозі, й на горі.
На червонястій горобині
Стрічають зиму снігурі.
Останній лист злетів з берізки,
На білу ковдру тихо впав…
Він золотим

Груш, що висять в холодку
Наче на принаду.
Захотілось Пилипку
З колгоспного саду.

Три години стежив він
З лопухів за дідом,
Доки сторож у курінь
Піде за

На озері, спокоєм повним ущерть,
Пара лебедів плавала мирно і тихо.
Білий лебідь об камінь розбився на смерть,
Як шуліка вхопив лебедиху.

Щоб ніколи ніхто не забув ніде:
Є на

В підземному проході у метро,
Де побіч протилежні йдуть дороги,
Стояв і грав скрипаль.
А з ним добро,
Як у казках — багате і убоге.

Давно лишив батьків заможний дім,
В

Невеличка церковця за містом.
Час відбив на ній свою печать.
Між дерев у вересневім листі
Пам’ятки минулого стоять.

Поржавіла з часом огорожа.
І у двір давно нема

Прокричав цілу ніч затривожений птах
Якоюсь журбою.
Чи то плакався він, чи то скаржився так,
Біля берега, над водою.

Як уранці взяло сонце день у свій бран —
З мого світлого