Різдвяні

Ой сів же він при столику,
При світлі думав,
Писаннячко дрібнесеньке,
А він го читав.

Писаннячко дрібнесеньке,
Листочок — як сніг;
Склонив же він головоньку
К

Доки маю світом нудить,
Доки маю люде гудить,
Доки маю дожидати,
Заки Галич зможе встати?
Ліпше сам я рано встану,
А сповівшись щиро богу,
Займу плуги круторогі,
Зорю

В неділеньку вранці
Ідуть новобранці,
А мій милий чорнобривий
У білій катанці.
«Чекай, милий хлопче,
Най припну ти рожу!»
«Не чекаю, серце моє,
Чекати не можу.
Бо

Епіграф з роману «Чотири шаблі»

Голос:
Приходь іздалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби,
Земля і кінь, списи і

Де зазирають в прірву скелі,
Де, як поема, барвний світ,
Над сном маленької оселі –
Мов стрічка, синій оксамит.

І тільки гук прудкої річки
Та дикий спів із верховини —
То

Як луна загубленого раю —
На дзвіниці відгукнувся дзвін,
І зірвалась біла-біла зграя,
Зграя білих-білих голубів.

Вечір вдарив червінню по крилах,
Промінь вдарив по пелюстках

Човен стихенька приплинув до неї,
Її він на руки вхопив.
І разом з нею по плесах срібляних
У луги темні відплив.

Краса.
Ніч романтична.
Така гарна,
Така лелійна

І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі

Що не кажіть, а червона неділя —
День найприємніший для школяра.
Мама дала нам по тридцять копійок,
Каже: “Гайніть у кіно, дітвора”.

Ще і щоденники наші без “двійок”
Ми

Попід зорями, над дощами,
Де гребуть синій простір гвинти,
Так закохано і нестямно
І так запросто з небом на “ти”.

Наче жовтого листя віхола,
Як кленових метеликів рій,

Така мальована хата,
Ще й дві яблуні поруч.
На правій — цвіт красовит,
На лівій — черлений овоч.

Над хатою — стрілкою дим,
Від хати — дорога в стрілку.
Ранок іллє

Вже мостять гнізда гави.
На весну
Звернуло сонця
Передковічне коло.
Ще мить —
і все прокинеться від сну.
Ще мить —
і бризне зеленню навколо.

Та інша мить чомусь

Ой, здобув я собі хату,
Хату на помості.
Прийди, прийди, милий тату,
Та до мене в гості.

Прийди, брате, прийди сестро,
І ти, рідна мати,
Буду радо дожидати
Та ще й

Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і

Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося…
Ти сказала: “Ви такі холодні,
Як оце колосся”

* * *

І сказала, й тихо плакать стала…
На межу, зволожену

Сивий попіл притрусив принаду,
золотий волосся мого спліт,
і весни мені ти не пригадуй,
не бентеж спокою зрілих літ.
Буде осінь гарна й плодовита,
овочів не вбили громи з

І
Та доба була неповторна,
як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена,
наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
що стилетом серця

Мені очей звести несила,
А на руках твої уста.
Ось пристрасть розкриває крила,
Натхненна, гарна і проста.

І день ясний, що пахне медом,
І неба синь, і сонця сміх
Нам

Текла
Сула
Біля
Села.
Біля
Сули
Льони
Росли.

Бабуся
В кіоску
Забула
Авоську.
А внучка
Ганнуся
Відразу
Гайнула —
Забуту
Авоську
Бабусі
Вернула.