Різдвяні

Віддзвеніли підковами коні,
Пронеслись по кленових мостах…
Сипле серпня пахуча долоня
Чорнобривці на в’їжджений шлях…

По вівсяній стерні неколючій
Побіжу я в обійми

Мати Україно,
Волі сторона!
Знову солов’їно
Голос вирина.

Я піду на луки,
Де ясна ріка.
Рве нитки розлуки
Мамина рука.

Я піду на води
У весни стрічках.

Є. Маланюкові

Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів.

Знова торують легіони
шляхи

Коли ми ранками рушали з сіл —
Плеяди виряжали нас в дорогу,
віз нахиляв нам дишель свій у діл,
меч Оріонів розганяв тривогу.

Той сам над нами був нічний зеніт,
що й за доби

Ізгоєм прозивають люди…
Ізгой! Контраст в столітній лад.
Але ізгой могутнім буде:
заклався і росте Берлад.

Хоч би на вільні ті оселі
наплили всіх морів піски —
ізгойний

Ті ж і Польова Русалка.
Л. Українка.

Стоять жита зеленою стіною.
Там замкнена русалка польова.
Ось-ось згадаю чаклувань слова
і станеться враз диво перед

Сілен рум’яний, череватий
лякерки взув, одягсь у фрак
і хилить проділь свій плескатий,
пошани байдужої знак.

Та переконує недбало
(не сумнівавсь ніколи він)
“Нема

Не треба слів, коли так сумно.
Я щастя амфору розбив…
О нащо, нащо так безумно
Тебе любив?..

Не треба слів, коли до болю
Німує в серці гіркота…
Пішов мій день шукати

Було прочитано томи книжок,
томи своїх написав…
Читаний, nисаний — кожен рядок
краплю душі відбирав.

Якось прокинувся… Глянув на день:
все оповила мара…
Видався світ, як

Тополі стали наче струни —
До неба просто від землі!
Не може буть, щоб були труни,
Щоб в бурях никли кораблі…

Майбутнє – світла зоряниця,
Що тьмарить відблиски заграв.

Я б тебе цілував, цілував
За парканами заспаних станцій,
Де м’яка, соковита трава
Килим стеле до тихих акацій…

Одморгають і зорі своє,
Одгудуть паротяги далекі,
Одинокий

В містечку, на околиці,
Де гірки та ярки,
Жили собі два хлопчики,
Два снайпери зіркі.
Дало їм славу
снайперську
Змагання у ярку,
Як два дружки поцілили
У пляшку на

Не лише міста і села,
Людські села і міста,
Облетіла вість весела
Про сповитого Христа.

Скрізь пронеслася по світі,
Скрізь той вітер пролетів…
Як рокочуть

Не вчив би вірш нізащо.
Нам двійка — не завада.
Та в класі, бач, нещастя:
У нас жіноча влада.
І як це ми обрали
На старосту дівчисько?
Бач — організувала
Своє дівчаче

Сьогодні вранці Мусі
Закололо в усі.
Зітхає бабця Мусина:
Полікувати мусимо…
Он восьма на годиннику,
Ходім у поліклініку.
Вмить Муся одягла берет
Не кваптеся,

Був у класі Язичок,
Язичок
Без кісточок;
Без упину
Торохтів:
На хвилину —
Двісті слів!
Заявив
На зборі клас:
Язичок
Замучить нас!
Дуже просим,
Щоб

Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба.

Дням голова відтята,
Захід – кривава повідь.
Щоб море вогню залляти,
Вилили

Якщо тобі на другу зміну
І ти виходиш за годину,
То тут, щоб запізнитися,
Треба примудритися.
І Петрик вийшов за годину,
Іде посвистує, стриба,
Раптом бачить: ось

В очах, мов сонце сходить світле —
От-от запалить вії,
На грудях вітонька розквітла
Бузкова ліловіє.

Де декольте — співає виріз,
Де сніжність стидно-гола…
Скажи, з душі

«Всі враз!» — Як розрив гранати,
Як гострий короткий стріл
Мов меч, що руба навпіл,
Десь тяжко брязнув об ґрати.

Всі враз, всі сорок соколіх,
Всі сорок мільйонов серць