Про життя

Вантажений калиною, сповільна
він рівно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна
у тих прозорих водах глибина,

Там сховок духу, там — ясна година,
комори наші: з

Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.

Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над’їдуть полки —
зазолотягь

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

М’якого зеленого пісочку
хотів я для вежі, та вже майже не хочу,
бо чорне перо впало на довгу річку
і закрило її

Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері,
не зупиняючись, тихо мене забере,
і в вагоні легкім, як Андріївська церква Растреллі,
ми поїдем в диму зеленавім печерських дерев.
Крізь

Сторукі, триставухі, напівмізкні,
невидимі, зариті в листя.

В листі

все щось відшукують.
І знайдуть. Діло звісне.
(У листя завжди щось не те на мислі).

Надлетіло до мене вночі сітника шелестіння:
збайдужіла до мене далека вітчизна — зашепотіла —
і я землю забуту згадав (аж під ліву лопатку — в шпаківню? —
шугонули шпаки) —

В. Морозову

Гаряче дерево з півмісяцем і чортом
ми спроквола п’ємо, а три слони пливучі
сховалися у іншу філіжанку;
допоки музикант не скінчить «Parco morto:

Здається, нічні заметілі, а снігу нема.
І листя нема, геть нічого нема, і нема супокою:
ті ж спогади,
лиця,
і вухо — як мак
розрізаний навпіл,— пусте і залите пітьмою.
Дух

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний

Пробігла жовта квітка поміж нами —
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо — твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не

Воли співають на рудих машинах…
А камінь сумніву — щоразу котить інший
(хоча ім’я у всіх одне: Сізіф),
і в кожнім серці — сумнів золотіший,—
(звірячі кубла зріють по

…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу — злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;

В. Герасим’юку

«Серед ночі себе не засвічуй»,—
ти сказав. А себе засвітив;
так, немовби тим світлом засвідчив
прірву віку, в якому ти жив.
Й ми жили… На плебейські

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Купи рум’янку — рум’янися,
знайди львів’янку — оженися,
сиди врочисто у партері —
лиш не схиляйся при папері.
Ходи на виставки — дивися,
стань до картини — причешися,
раз

У дерев’яному цебрі сплять коні білі і рябі:
біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом;
такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів,
бо то — сплюхи: все сон забрав —

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

За рипучим, за нічним столом,
у коробці зиченої хати
норовиш благим своїм умом
таємниці сильних розгадати.
Планка підіймається.

А ти
тішишся, раденький, що