Про життя

1.
Це —
не друге пришестя Христа,
Заспокойте, будь ласка, дух.
Ця подія
відносно проста:
Зводиться український дух.

І вже йому тісно
в одних
грудях.
Він

Українці, рідні, українці,
Ви немов лебедики сумні,
Розлетілись на чотири кінці,
По усіх куточечках Землі.
У чужих краях, де сонце світить,
Знаю я, немає Вам тепла,
І не

Тихо вечір ходить по дворі,
Місяць зорям ніжно щось шепоче,
А мені так хочеться, хоч б в сні,
Подивитись мила в твої очі.
Обійняти лагідно за стан,
Жагу твоїх губ палких

Вишивала мати рушники,
Ніби свою долю вишивала,
Чорні і червоні ті нитки
На полотно хрестиками клала.

В тих узорах ніби у житті,
Було в них усякого доволі.
Нитки чорні-

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору,
і на землю впаде далечінь.

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь

Шумить і шамотить шумка шума,
шум прибирає, як весною повінь,
і кожен лист на дубі шуму повен.
Здіймає шлик із голови чумак.

Шпарка шурнула шурубура шуру,
мов малахай, маха

В молочнім світлі матових кінкетів
цвітуть на чорнім шовку ордері.
Вогонь в очах холодних загорів,
в судоргах пальці, начеб грав на флейті.

Круг нас паде зелено-жовта

Предивні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви.
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих теремах містка.

І наче плюш з роздертого листа,
життя засушене,

Понад похмуре, чорномуре бердо
підносив замок кам’яний свій жест.
В нім сивий мешкав цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.

Навколо замка виросли

І вітер, що жене по руннім полі,
і дощ, що жне руді хмар руна в млі,
і злотий усміх зір на синім тлі,
і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград і водоспад удолі,
і сад і

У правилі математичнім світа
за дужки викинена невідома,
незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома
дарма шукати слів її німих.
Коли здається: пустку

Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.
О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!
На берег моря туга, в край землі жене,
де океан манить піснями хвиль мене.

Покину стукіт

Над морем в хмарах марить чорна галич,
ліричний місяць потопає в тінь.
І дикі скелі й синя далечінь.
Пливуть похмурі Байрона ушкали.

В городі в темну ніч самітний Вертер
на

Над лугом буря свище, наче пуга,
І вітряна кряжами кряче пря,
мов не ліси хвилюють, а моря,
та в серце туга стукає, мов пугач.

Тоді виходжу в чорну ніч на ганок,
деру очима

Пухке лице судді, неначе в бонза,
та свиставки пронизливий сигнал,
захоплення в очах довкола пал.
і плескіт рук, і мого тіла бронза.

Дають побіди келих у долоні,
беру його в

Віддих свище в легенів брилах,
наче буревій.
Пливу легенько на ніг крилах
в синій обрій мрій.

Я не вихаю руками, я не вихаю ногами;
закам’янілий тан.
Я тільки орю по морю

На полях поетичних,
ідеями вседобра, з руки,
подібно зерну пшеничному,
а сходити
і плодоносити
словесному уже в душах,
і перетворюватись у віршах
на харч,
що

Конвертуй світлосутність поезії в душах
що у формах людей та тварин, в танцях риб, і пернатих одежах,
хай тримається день твій на спинах
в рядках поетичних квітучих рослин,
і

Душа простяглася просторами поетичними –
словами заземленими, текстовливаннями океанними, поетиковивершеними небами.
Віршовтіленнями доторкально-фізичними
переходжу де моя на Землі

Серцем-садом
втілення засадив я,
в ньому квітами радо
всміхаються відчування, серед не скошеного добротрав’я,
на душевнотілесних деревах з гнізд співають птахи поетичні,
так