Про життя

Із “Любов у трьох часах”

1
Зануривши голову у білу,
впадеш в заламані коліна,
тебе обмарить і повіриш
у нерозгаданості тіла;

в п’янкому мареві почуєш
її тяжкий

Із “Любов у трьох часах”

1
Помариш ще білолистям,
щоб виросло білими персами,
дівочі бедра облистило,
щоби обпестило;

помариш лопушим листям,
щоб стегна зеленим

Із “Любов у трьох часах”

1
Прибуде з розпущеним голосом,
пригорне тебе, приголосить словами,
і будеш наївно розніжений,
будеш безтямний.

Прийде і закутає

Із “Любов у трьох часах”

1
Зітреш, цілуючи уста,
прилипне дотик їй до шкіри,
тоді без дотику впадеш
в зневіру.

Загусне віддих на губах,
затиснуть судороги кості,

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти наповнишся ущертно нею,
заколишешся у ритмі бедер,
що живитимуть твою надію
і глибитимуть твою потребу

покоритися чуттям і впасти
в

ми проколені потребою любови
нещасливить нас потреба щастя
виголоднює невтримний голод
щоб не зникнути всечасно

ми тримаємось життя любов’ю
порожнієм невблаганням

врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора

щоденно мучиш
дзеркало своє
примушуєш його
щоб відбивало тебе іншим
ніж ти дійсно є
тому ти ломишся
і гнешся
вивертаєшся навиворіт
аж дзеркало зневіриться
і

давши нам життя
чому не дав довічного живоття
давши нам себе
чому не виявив своєї плоті
кинувши несмертности зерно
чому нас душиш темрявою ночі
вивівши в красу
чому нам

щоб людині
лізти вище
пхати в небо руки
в синяві мочити скроні
відчувати необмежність
і падати

Д
Е
Р
Е
В
О

що зеленить
для тебе краєвиди

до гола роздяглися
стягнувши з лиць красу
стягнувши тіло
до ліричних костей
що біліють на горбах століть
і гупають у пам’ять
кривим танцем
який кульгає

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми

ясніє і не прояснює тебе
світить
і не просвічує до тебе
родить світло
і не гасить темряви

крізь тебе переходять краєвиди
з правої сторони тебе затінюютъ гаї
з лівої місяць обливає холодом
знизу видовжуютъ до обрію поля
поземо крають вулиці й канави
доземо височінь і

дивишся у плесо
і вода минає твою вроду
мочить кучері
полоще очі
несе твої подоби в море
вимиває є тебе риси
вимиває молодість
і залишає

глибоке око гір
дивиться постійно вгору
бачить сонце місяць зорі
часом тіло птиці
що падає в його зіницю
часом тіло жінки
що купається
в його рідкій ретині

і

весна літо осінь зима
ти знаєш усі пори

але з кожним сонцем
мов народжуєшся знову
з кожним заходом
відходиш трошки

заламані у призмі віку
роки – пробиті цвязами померлих
роки – завішені на голосах покійників
роки – одягані навиворіть
всідають в пам’ять
оксидуються
гуснуть в

не знаючи чому відійдеш
тратив почування
не знаючи чому кохав
тратив тіло
не знаючи для чого жив

ти відходиш
не знаючи чому приходив

розвісила на баштах тугу
розпустила плач
над мурами Путивля
який звисає на жердках років
і звогчує свідомість

ярославна
розстелила тіло
неціловане непещене
повне