Про життя

Нема в світі країни такої,
Як Україна наша свята.
Кожний тут у розкоші, в спокої
І граблями добро нагорта.
Тут усяк, як та пташечка, вільний;
Всяк блюде інтереси суспільні,

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляском серед печі
Полум’я гуляє по

Нахлине злива. Перемочить
І валуни на шлях знесе.
Усе живе перетолочить
І позамулює усе.

Повалить картоплі в городах,
Заллє півони і щавлі.
Але, немов останній

За перевалом болів і досад,
За рядом зрад, що тяли серце чуле,
Не треба повертатися назад,
Не треба озиратись на минуле.

Нехай стоїть, як дальній ожеред,
Ховаючи самообмани

В повечір’я вичахне тріща вся.
Свист, і рев, і шваркота громів.
Ти прощався, сину.
Ти прощався…
Ти прощався!
Я не зрозумів.
Бліндажеве видиво в планшеті
Розмивалось в

Ані знаджень медово-прочовгих,
ані скрегіт, чи шепіт, чи рев.
Тільки музика стовбурів довгих,
тільки велич завмерлих дерев.
Пташка кличе, струмок цвірлікоче,
мох ряденцем

І жити зле. І кинути несила,
хоч співжиття — неправда й ворохня.
І не тому, що ти кохана й мила,
а через те, що й кинути — брехня.
І як би тупо з болю не вмирав ти
чи не

Крамола терпла і німіла.
Лади щезали з вереди.
Ти не мене не зрозуміла,
а волю дерева й води.
Нічної гілочки ясмину,
роси в бузковому ковші.
І загадкову

Не проминуло – обминуло,
не розлучило — не звело.
Де протинає світло чуло —
лиш те минає, що було.
Мене пройдешнє не стинало,
і не пекло, що Бог не дав.
І поки щастя

Світлані Чорноволенко
Казимирі Підгірній
Не пальцями пишеться — болем.
Все болем та болем.
Коли ж,
хай навіть скидаючись кволим,
ти, тіло моє, відболиш?
Ні ночі, ні

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні:
хто дітям
наших тіл
наллє

Там
де мені добре —
довкола гори —
невисокі переважно
і я дуже тяжко
прийшов до розуміння
що невисокі вони тому —
бо ж ростуть углиб
(коріння ясенів

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь

I
Я бачу все:
час зморшками обличчя зриє,
а теплі коси
вкриє іней
незчисленних зим.

Я бачу…

Висохлі уста,
як листя, шелестітимуть
незрозуміло.
В очах —

Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я —

Ти гострим вітром
врізуєшся в груди,
ти білим болем
ниєш у легенях.

країно чорного життя,

дорога круто
кинулась в ногах
і відповзла.

і тільки небо

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла

У травах життя
я душею ще такий світлячок
що вірю: у сузір’ї Стрільне
не на мене направлено лук
З ранніх віршів.

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені

У чорний шовк
старанно загорнула груди
і спілість свого лона,
щоб перейти
холодно
крізь життя:

не знаючи,
ні болю родження,
ні сліз,
в яких

I
Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

За все:
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль,
що омотав утробу,
за