Про життя

Гумові послуги
Грабіжницької комфортности
Слабодухим непотребом
Коржем наболіли у горлі…
Зомбі з багатоповерхової могили
У них телевізор – молитовник
А водка –

На коня сів козачок –
За спиною рюкзачок,
В ньому печиво та фрукти
І цукерки від застуди.

– Коник, вйо! – малюк говорить, –
До садочка треба скоро!
Вихователька он з

Tired with all these, for restful death I cry…
William Shakespeare

Гукаю смерть, стоголосом луни
Гойдають гори, кидають каміння.
Убивчий подих, зло від сивини

Роздуми після прочитання книги Харківської поетеси Алі Борщової

Хтось постарів за кілька днів –
Він бачив кольорові щасливі сни
Востаннє у дитинстві…
Аля

Я більше тебе не покличу в діброви Едему,
де так нас чекли посестри мої безкорисні —
Надія і Ніжність тремтлива столи застеляли,
а ложе ладнали — Жага й неземна Насолода.

Казали

На світанку я вихожу в степ,
І летять вітри пахучі, мрійні,
Де жовтець медянисто цвіте,
І шумлять хліба хмільні, надійні.

Ляжу і прислухаюсь землі:
Грають соки і чорнозем

Сонце мрії моєї!
Не гасни, світи!
Щоб не прагнув свічок супокою,
Щоб до тебе зумів дорости —
І побачити знов над собою.

Моя цигарка догорає,
Лиш теплий попіл залиша.
Поволі тіло відмирає,
Але безсмертніє душа.

Не плачте, людоньки, за мною —
Ридайте ридма: помага.
Та за сльозою

Б’юся об лід — зсередини,
Задушлива глибина.
Крізь душу течія плине —
Зимна, самотня, сумна.

А ви стоїте на прозорім,
Притоптуєте чобітьми:
Чого та рибина в

Співала молодь в сині вечори,
Кричали в дуплах постарілі сови.
І голови схиляли явори,
Вкладаючи в листочок кожний слово.

І квапились попадати зірки
В твоїх очей сіяючі

Носити маски на обличчі
І озиратись навсібіч:
Здається, завжди тебе кличуть,
То ж усміхнися цій юрбі.

Та усмішка гірка й привітна,
Крива й солона, осяйна,
Тужлива, зимна,

В ріку життя усі ми ставим вершу.
А рибка золота — лише одна…

1988

* * *

Люблю калину і тополю,
Тернисту України долю.
О часе-птахо, лиш не

Я не увійду до хрестоматій,
Не шукай мене, де хрест і мат.
Серед всіх симпатій-антипатій
Я — поет, любові рідний брат.

1992

* * *

Я — поет нетрадиційно

Поет — то дзвін.
У нього б’ють на сполох.
І він на спалах неодмінно б’є,
Якщо у нього в серці порох,
Кресало й кремінь на готові є.

В мого сумління
гострі жала
і каяття моє —
боляще.
Як
мама з нами виживала,
Покинута
напризволяще?
Пора набігла
хижа-хижа
вовками
звади і

Щось очудимо, щось огудимо,
щось, як коси твої, — в ставок.
Ми відпустимо все
й забудемо,
як осінній день
ластівок.
Вже не шабельно і не жализно,
все бажання в твердій

Якось так поміж нас юродиво
не вчинилось. Розчахлі світи
не дозріли, щоб сталося диво.
Або я не дійшов.
Або ти.
Або вітер озвірився злючий —
і тепер перед завтрашнім

Сини мої,
важкий вам час надходить.
Що виверне з людини день новий?
Монарх небес
ще стягне свою подать,
як схибить сувимірок світовий […]
Не відаю, як судженість

Чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології.

І доки сплять

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове