Про життя

Ти насторожена — наченьки тиша,
В мене кольнули вій їжачки…
Сором на щоках твоїх раптом вишив
Стиглих два яблучка-наливки,
Здогадом-пристрастю повниться тіло,
Ніжністю — серце,

Відлітають у вирій думки мої літні,
І махають ледь-ледь журавлиним крилом.
Відлітають мої теплі мрії блакитні,
І осіння журба вже ляга на чоло.

Не тужи, не сумуй, що літа

Згасає лист осінній на воді,
Що об каміння плеще течією.
Природа у правічному труді —
Намилуватися не можем нею
У пору старості чи в роки молоді.

Рідіє гай… І смутку більше,
Та він чомусь не обліта,
А виливається у вірші,
З коріння серця — на уста…
…Опало листя. Змовкла річка,
Немов набрала в рот води…
Люблю осінній

Шумлять дощі тихенькі, жалісливі,
Ткачі прядуть тумани в долинах.
А я стою зворушений, щасливий —
Немов у сні. І сниться далина.
Якась тривожна, болісна, блаженна…
Якась

У Голосієве піду,
Де блиск озер і шепіт сосон,
Де молода чаїться осінь,
Сховавшись за крислатий дуб.
Шепочуть трави: відпочинь.
Голівки посхиляли квіти…
Чому б їм сонцю не

Поміж людей стрічаю пісню й тугу,
Любов і гнів, трояндову цноту.
Багато незнайомих, мовби другу,
Несуть свою довіру золоту.

Та є такі, які сміються в вічі,
Чекають на

На камені ноги не мию — стираю,
Дорога тверда, мов коліно Яги.
І серце в мандрівці зітреться докраю,
Залишаться спомин і час дорогий.

Згадаю село, і Марсель, і

Мені здається, що живу не вперше,
Я бачив інші землю й небеса.
А давній предок мій, колись умерши,
В нащадках — аж до мене — воскресав.

Я бачив сни первісні у печерах,
Біг

За дорогами — тривоги,
За тривогами — дороги:
Далина.

Материк і синє море,
Моє щастя, моє горе:
Глибина.

Серце в русі веселиться,
Тільки б в морі не втопиться,

Треба буть собою в будні та у свято,
Не плодити хаос, а творити лад.
Тільки чи знайдеться поміж нас багато
Тих, хто сіє вічність, благо — не розбрат?

Душу не врятують ні боги,

Здесь даже первый номер
Глядит как загнанный зверь
Но если ты стал для мира как прах
Бойся проси и верь
К. Кинчев

За мить дитинство ніби схоронили
І відспівали

Для героев – Рай,
Ад для дураков!
Я таков как есть!
Маргарита Пушкина

І хто подумав, що ослаблась безпека –
Я маю міць, не кожному знайти!
В руці синиця більша,

Затишити хід?! Ні зусиль, ні бажання –
Не вперше знаходять вразливу п’яту.
Надівайте олжі діадему мовчання,
А я ореол собі Правди знайду!
Не боюся сконати, страшуся

Позолочені дощі
Скаляться
Фальшивими
Імператорами
Обіцянок.
Карбовані
Скупі крихти
Видзьобують
Здичавілі
Поля.
Заводи
Посміхаються
Роздрібнено
І

Якби все б починалося з табула раси,
А не з того сліпоокого цуценяти
Яке втопили, де бульби часу
Роздрібнюють круги,
Розчавлюють принади
Долі нерозумної –
Вона не знає що

Землі розтискаються рани
Гримить повсякдення, гримить.
І сунеться лихо шатрами,
І спокій зухвало йдуть бить.
Потріскався мозок на друзки,
Ростуть з підземелля

Завиває містраль, шорха сизий пісок,
Воля-воленька Душу тривожить.
Всі знайомі мелодії давніх думок
Світ незнанний і мрійний обожнить!

Завиває містраль і пустельний

Мої надії сегматичні, та не мені парадізи
Мої творіння платонічні, а любов незапрошена.
Я борюся за Душу, уникаю списа
Та той спис довіра. Трава ледь покошена
З того дня коли

Маріонетки піднебесного вертепу
Мастили паклю на ощиреній воді.
Мотуззя ляльковода пнеться з неба
У ступі порох і посмішки святі
З лиця повій…
Життя на лот! Цей