Про життя

Щось вони собі там читають..
щось собі там думають..
потім кажуть: ми на ваших словах виросли!
а я дивлюся в очі їхні безумні
і прошу: змилуйся над ними господи
і наді мною

Бо твóї пальці пахнуть канабісом
а твóя шкіра пахне папером
знайомство наше схоже на казус
стосунки наші – чиста афера
розмови наші фіг перекажеш
а танці наші просто

І як ми скажемо так і стане
і як ми ляжемо так і вийде
і там у боснії чи в киргизстані
чотири сонця у воду зійдуть

Чуєш як земля гуде позаду
як земля розколюється під стопою
велетнів що нас наздоганяють?
роздоріжжя тріскають — паломники конають
скорені розсипавши з дірявих гаманців
зайві

Біжить вогонь невтримний по сухій соломі
то я торкаюся твоїх тугих грудей шовкових
в часі кохання — перезрілих овочів поліття
несамовита пристрасть роздирає твою сукню
шалена

Хто нишком виссав залишкове світло з ока?
хто випив не вино а нашу кров до дна?
хто мов кульбаби пізні спомини роздмухав?
хто викрав час що так жорстоко нам бракує?
хто нас продав

На кожного з нас завтра жде розп’яття
вагання — зайві: лиш туди цей шлях веде
штовхають вгору і вперед нащадки
хто засудив? — питання неістотне
в долоні — ржавий цвях тупий спис —

А завтра заборонять нам той перехід
що з казки в казку сконфіскують всі свічада
в яких від себе рятували ми себе
забудуть нас і бог і всі його предтечі
тоді — нехай нас згадують

Півень тричі вже запіяв?
(хтось одрікся мов забув)
на трепеті — зрадник? свідок?
(хтось за шаг себе продав)
чи вода обмила руки?
(хтось за це когось розп’яв)

В саду розмножились берези нерухомі
безрукі — сполонили вітер і птахів що в нім
вкрай розмотали стежку що вела тебе до нас
(чи відшукаємо себе між ними?) не журись!
хай кожна з

Щоночі дотиками ми себе
шукали й не знайшли там де були
найвищий час нам розпрощатися
щоб не забули нас (ні ми — себе):
наліво ти — мов знов до себе
направо я — де вже мене

Лежить ось жінка юна мовчкома —
В собі, здається, вічність затаїла.
А біля ніг хлюпочеться лиман
І пролітає чайка біла-біла.

А сонце рінь сивеньку розпіка —
Ось-ось із неї

Не приїду… Не побачу. Не пробачу.
Ти не винна. Що там вибачатись?
Я не засміюсь і не заплачу
Перед тим, як із тобою розпрощатись.

Не приїду… Та побачу — мо’, й пробачу.
Бо ж

Твоїх очей глибокий смуток
Свічу бажання запалив.
А глибина — то мій набуток…
Якщо не зараз, то коли?

Проймає нас душевний трепет.
Гарячий дотик пригортань.
Взаємний

До тебе, моя люба, поспішаю,
Несуть мене закохані вітри.
Любов’ю серце сповнене докраю,
Надпий і заспівай-заговори:

— Ти піднеси своє крило
В ясне верхів’я духу.
Кохання —

Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.

Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,

Не благай жагучими устами,
Поглядом кипучим не проси,
Навіть за далекими верстами
Вчую твого серця голоси.

Наша зустріч, знай, не забариться,
Я до тебе, рідна,

Твоєї мовчазної згоди,
Повір же, замало мені:
Я слова чекаю, мов плоду,
Що зріє в душі-глибині.

Коханого, ніжного слова —
Бальзаму на серце моє.
Твоя ж бо душа не готова

Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.

Пробач за непокірливість і сум,
Наївну

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце