Про життя

Сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми

Секунди не мають виміру –
це тільки удари серця
у думки немає вибору –
це тільки проекція смерті
у слова немає запаху
а є тільки колір і смак
ти можеш мені сказати
чому

Серпень скрадається тихо ранковим холодом
та до полудня повітря – тремтливий жар
наше життя пролітає миттєво мов честь ізмо́лоду
ніч протиріч медитує в одному з утрачених царств

Вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв’яком
скільки всього лихого накоїв
як

І так все серйозно що просто капець
прожекти двіжухи і терки і мутки
немов би у цьому є якийсь сенс
чи задум господній у цьому присутній

а в задумі було – живи і плодись
а в

Ах якими були ми дурними й веселими!
як усе нам вдавалося легко і просто!

в цьому світі ми всюди були новоселами
навіть світло прино́сили власне у темний ще простір

ніфіга ми

Ну от мій боже пане мій
нас і зосталось двоє
ти знов не вийдеш на двобій
я не дізнаюсь хто я

ти знов заб’єш на всіх і вся
мовляв щось там не склалось
я чув вже навіть на

Ти стіна?
я в тобі пробиваю вікно
ти вікно?
я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло?
а мені все одно –
будь хоч димом
хоч дивом
хоч птахом
хоч рибою
ти

Тіло для духу – як ультиматум
а дух для тіла – як технологія
строга релігія хімкомбінату
слово давно перетворює в слогани
слогани добре ідуть із гормонами –
з адреналіном

У бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи

За тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо

то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то

Виросли діти гості роз’їхались
друзі – хто спився хто втік а хто йо*нувся
не викликає ні сліз ані сміху це –
сповнилось все що і мусило сповнитись

маска моя приростає до шкіри

Я мовчу щоби було не надто багато крику
я кричу щоби було не надто багато пауз
я ховаюсь від світу щоб бути не надто відкритим
хоч сховатися ніде – та я все одно ховаюсь

всі ці

Скільки б часу не лишилось – завше буде забагато
скільки б ангелів не впало – полюбому перебор
закриваю газ і воду продаю ключі від хати
і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор

Пам’ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для

Я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно
хоча не бракує ні щастя ні відчаю
і в нормі баланс між безволлям і волею

я звідси вже йшов би

Ці нав’язливі ночі зводять з рахунку
ці неонові дні застигають у склі
ти мені завинила півтора поцілунки
і розпущений вузол смислової петлі
а польоти без тебе – це тупо

Розчиняюсь в тобі і стає медовою кава
розчиняюсь в тобі і міцнішим робиться чай
розчиняюсь у тóбі і розчин наш трохи гіркавить –
котиться гравій
котиться

Ну хто мені ти? ну хто тобі я? –
два космоси зіткнуті поспіхом
але розповзається мов течія
на фейсі моєму посмішка
коли ти говориш чи навіть мовчиш чи
смієшся так сонячно й

Розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл..

нас