Про життя

я викликаю свого дервіша
я вимикаю своїх демонів
якось так сталось що ти — перша
якось так склалось що я — в темі
якось так вдалось що ми — в танці
па в тому танці цілком

легші за шовк простирадла твого подиху
ти поміщаєшся десь поміж складками одягу
відголос стогону твого
лінія нахилу
клініка спротиву
знак перемоги!
крик перемоги!
втіха

а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були

котяться писанки зносить дахи
чутно всеношну і галас гульвіс
видобуває бог з-під пахви
глиняний свій обріз
мир – це війна
а війна – гешефт
термін контракту вийшов
бог

все що у тебе є – все воно може боліти
те чого в тебе немає боліти не буде
тож позбувайся добра допоки ще літо
і не ховайся від зла бо воно повсюди

і не звертай із дороги якої

я прощаюся з морем в цифровому форматі
я прощаюся з небом у безформному небі

я прощаюсь з усім що збирався почати
а проте не почав ну бо нафік то треба

я прощаюся з тим що

є час коли камінь наріжний – зброя
і час коли камінь – тіло і хліб
є час коли світ починають двоє
і час коли двох розділяє світ

є час коли небо утримує воду
і час коли гине в

Жовтаве світло астрономів місяця
досліджує поверхню наших спин
ми не спимо – ми дихаємо й світимось
а ніч у червні – всього шість годин

ми не спимо – ми лежимо без руху
нас

Збережи в собі те що ніяк не вдається назвати
збережи в собі все що існує як чиста можливість
імена вигорають зникають і назви і дати
розсипається все що здавалось міцним і

Ах! яке розгортається світло!
ох! яка розверзається прірва!

бог уміє прийти непомітно
але любить потролити вірних
і являється в синіх спалахах
у вогнях у бенгальских у

Людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не

Коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
“ти не бійся
я разом з тобою”

коли загнаний в кут коли губиш маршрут і

Коли за тобою скучаю чорно
повискуючи мов гієна
зневіра і сум мої непереборні
і все-таки це офігенно

коли на опучках знервованих пальців
задавнена ніжність не гасне
і з

Риба велика шукає де глибше
риба мала утікає як може
вряд чи усе це нам вийде на ліпше
якось не схоже..
зовсім не схоже..
бог обіцяв “i’ll be back”
але марно
ждали його

Ми – крапельки ртуті на рівному полі
на сірій безмірній пустій площині
рухливі прудкі досконалі і голі
котитись навчились а жити – ще ні

щенячі забави щоночі щоднини
тваринна

Ниті між нами тонкі й невидимі
прірва між нами глибока і темна
довго долали ми хащі задимлені
аж зрозуміли що це даремно
довго в’язали мости ліанні
аж дов’язали драбину в

Скучай але в міру
бо небо проллється сльозами
лишається віра
довіра і віра між нами
у небі є діри
у дірах є зорі прозорі
скучай але в міру –
у міру старих

Вже не жди –
приїзди
крізь під’їзди проїзди проколи
тут усе
як завжди –
тобто так як ніде і ніколи
тільки тут
тільки раз
і не факт що цей раз не востаннє
але