Про життя

Тужіть, засліплені поети,
Ридайте із дрібних страждань.
Пегаса п’яного до злету
Гнуздайте без ясних жадань:

Нехай ірже, квилить, мов птах,
Недогодований метою,
Вуздечку

А ви не гнівайтесь, боги,
Що я чиню — то Ваша воля.
Мені ж бо ви — не вороги,
Та нащо ж рани — лиш для солі?..

Не допікайте, не точіть
Мою криваву душу-муку,
Лише

На вибори, на перебірки…
Народе рідний, не мовчи!
Бо знов тобі почеплять бірку,
Що незалежний в тебе чин.

В тобі ще рабства — по коліна,
А, може, й вище… Стрепенись!
Ще

Мене не оберуть за президента,
Бо маю серце, не зажерлий рот.
Бо вічністю живу, а не моментом.
Я — не слуга народу, я — народ.

Мені не треба крісел, ні посад.
Мене, мов

Придворні музи поніміли:
Ані хвали, ані хули.
Вкраїну тягнуть до могили —
Ви ж мовчите… А як гули!
Чи ваші душі зажиріли
Від президентського шматка?
Чи вас звягільські

Капіж, капіж — до дзвону у душі.
І сонце, сонце — березень навколо…
Десь під снігами ворушаться мураші —
Без метушні, сповільнено ще й кволо.
Десь під снігами — гарячінь

Засипало снігами.
Замело.
І на акаціях
Вродили снігурі —
Плоди зими,
Що сумно дозрівають
До харчу —
Нашого тепла.

Зорі падають…
Ні, то не зорі.
Листя падає…
Ні, то не листя.
Дощик ллється…
І знову — дощик.
То сніг
Кружляє зорями,
Вкриває землю листом,
На

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

Робити добро не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Бавиш онука.

Чинити зло не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Плекаєш безсмертя.

Тодосеві Осьмачці

Ціле життя
він груз
в самотності –
з очима білими,
як дим.

Із каламутних вод
витягував слова
і кидав
на людей.

курити у ліжку
скидаючи попіл в легені
вдивлятися в стелю
немовби в арктичні сніги
курити у ліжку
і дим пропускати крізь вени
і не надавати нічому ні грама ваги

знаєш я думаю ти – безнадійна
думаю я – безнадійний теж
отже і відчай у нас – подвійний
і прірва між нами – майже без меж
але одна – ніжність між нами
але одна – темрява в

а ти мені снишся безбожно
в продовженнях наших історій
у дзеркало шафи старої
заходжу неначе у храм
а там – коридор порожній
у лабіринтах апорій
і оживають апорії
під

я вірю у силу і в астенію
я вірю у твердість і вірю у гнучкість
я мало що знаю і мало що вмію
та певен що нас вже ніщо не розлучить
хоч кажуть кохання триває три роки
і кажуть

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже

«ну де ти? я так потребую тебе!
ну де ти коли мені так ти потрібен?
тебе щось крім тебе самого гребе?
казав ніби любиш.. обожнюєш ніби..»

ти так не говориш
ти гордо

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

ти напівпрозора та повна секретів
і шифри твої нетутешні
у пахощах спецій у млості секрецій
я встоте вмліваю як вперше

релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді

питаєш у себе:
воно тобі треба?
та ж буде те саме..
усе як завжди..
проте допікає жагуча потреба
напитись любові простої води
ця спрага виводить на лови людини
котра —