Про життя

Знайте щирі патріоти
знайте всі шевченколюби
знайте справжні українці
знайте вченії мужі

знайте пристрасні й відверті
знайте істинні й останні
знайте лицарі й

Жив один лис який умів писати
і він писав у шкільному зошиті про осінь

носив під пахвою зошит
і олівець за вухом і сідав на пні

коли бачив що ще один лист упав
або бачив

Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило

Називаємо вогнем невогонь
тішимося тим щоденно
молимося вогню що вмер
— птахи замовкли —

У кожного є світильник
але помиляємося
бо в жодному немає олії
— птахи

На хрест вже не встиг,
бо не дуже й старався,
а стигми таки придбав.

Стоїть тепер у музеї розіп’ятого,
стигми виставив як медалі:

переконуйтесь
пробуйте
які

Мушлею йому споконвіку
хотілося ліпитися до дна корабля

Він ставав мушлею і ліпився дуже щільно
що вже й не відірвеш було

І ніхто йому не сказав що він не мушля
а корабель

На вулиці в темряві конає людина…

Який драматичний початок вірша!
Можна додати ще
про байдужість перехожих
про те, що швидка допомога
їде повільніше ніж три хвилини,
що з

Сліпі падають до ями своїх очей.
Малярі малюють на полотні рямці,
по них малюють іще рямці,
за ними мертвого коня у білому полі.
Шириться презирство до приручених тварин:
діти

Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний:
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі —

Сьогодні він знайшов дещо
воно було дешеве
і декому непотрібне
знахідку він заховав глибоко
а потім (я чув)
заходився гострити ножа
готувався перерізати півневі горло
щоб

Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не

Того дня,
виходячи з хати,
підійдеш до дверей
і на порозі зустрінеш Сагайдачного
з розпростертими обіймами, як батька:
вирушаєш у далекий світ,
там чекає тебе ганьба і

З-за дерева узнаю, що я вже не я,
а дощ за деревом.
Тепер мої вівці пасуться без мене.
А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,
щоб про мене люди знали тепер – коли я е

Тільки й осені
що купи листя
тільки й мене
що квола усмішка

місто
є місто

тільки й друзів
що ручка й зошит
тільки й думок
що самі нікчемні

сядь і

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо,
Молитва ця і радісна, й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі

Я не люблю, як тануть свічі
І віск поволі застига…
То мить вмира і гасне вічність —
Моєму серцю дорога.

То ж не дивлюсь на мерехтіння,
Капіж білявої смоли.
В мені одне

Народжуються люди в сорочках
І виживають — то щасливці долі.
Я ж народивсь (казала мати) так,
Неначе птах, що вихопивсь на волю:
Із піснею — не криком — на устах.

Присвячую Україні

Творю свій материк,
а думаю про море.

Купаю в морі
мрії пароплав.

Душа моя
із вічністю говорить…

Мій материк,
у плав!