Про життя

Все-таки непросто
зрубати
високу і горду смереку.

То тільки так здається,
бо легко її обняти.

То вже й тобі так здається,
Але все це не так!

Обхопи
високу і

1
На лісу вечоровому тканні
стих силует обителі святої.
Безслідно зник,
однак узори хвої
схитнув аж у криничній глибині,
і холодом війнуло… І не тим,
що пробирає до

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить…

Усе — як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що

Ведмежата в зоопарку
Влаштували вранці сварку.
Засоромились ураз:
«Діти дивляться на нас!»

Він – паша і пастух. А ми – навкруг,
порядні, зняв, отож, реміння з шиї,
і ту крамолу, що спочатку – дух,
знов дарував.

І кожен розуміє.

Ми п’єм вино – то крівця не

Є різні ватри. Є ватрИ,
що з довгими прийшли ночами.
Горять в снігах під небесами
на голому джубрі гори,
горять немов між нами.

Ти —
по той бік

Жовта нитка буде. Нитка жовта.
Жовта барва горбиться, як віск.
Ти не щез – на полотні зійшов ти
проступаєш, як осінній ліс
крізь імлу досвітню.

А зворотна
є стезя?!
А

Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії

Піймав Тарас карасика
У тихому ставу.
Тепер усі Тарасика
Рибалкою зовуть.

Змалку вдихнув
те, що вдихнув,
решту – із книжки,
Пишуть, що ми –
люди із тьми,
браття-опришки.

Пишуть: не знав.
Пишуть: продав.
Пишуть:

…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.

Лиш забрязчала тьма оков,
і знову — галас,
щоб тільки з кров’ю лиш

Іде дорогою Барбос
Десь після вечері
І на спині, аж упрів,
Тягне вхідні двері.
— Гей, друзяко, схаменись! —
Кіт кричить з паркана. —
Таке робиться хіба
Зопалу чи

І днина тебе кожна покарає,
і ніч карає. Бо така пора.
Бо в тому, що на цін землі минає,
не гідна смертних, не достойна гра.

На дні і ночі в тоскній круговерті
вже не

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав,

І не повернешся повік
з пустелі у гаї.
Цей рік, твій тридцять третій рік,
припав на рік змії.

Не сатана тебе терзав,
скоряв не Азазель.
Твій голод – жовтий дух отав

Коли з’явилась лая псів
і забрехала,
між ними ти своє посів.
Душа сховала

свої обгризені часи
в старі бесаги,
а що залишилось – на пси!
На злі ватаги!

Трепети

Коли пішли зі світу ґазди перші,
ти був поблизу — допоміг дійти.
А потім сів на їхній відумерші,
та їхні полонини і грунти
для тебе завеликі, а обійстя
замоцні.

Ти

Кому сьогодні не до первородства,
не де свідоцтва роду на землі?
Як не крути, збуваються пророцтва:
й погублені, й голублені, і злі.

Батожить час! Рубцями різко зорані
вже й

Орестові Новаківському

Стережіться, щоб ви не погордували ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі видять лице Отця мого, що на небі.
(Мтв. 18:10)

Кроки на

Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.

Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на