Про життя

Люблю мамин почерк. Слова її переловім.
Їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто

Ми все залишили в могилах предків
і тепер
хочемо обманути безумство і час.

Василеві Корпанюку

Коли немолодий чоловік
повертається додому,
він іде зарінком, він іде лісом,
він іде над потоком, він обминає скалу.

Він у дорозі

Мовчав, а прокидаєшся від крику,
бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.

Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.

А ти, що не

Я від сьогодні служу водночас
чортові й богу.
Дайте дорогу, братчики, раз.
Дайте дорогу.

Я не боюсь ні погроз, ні образ.
Тільки – потроху.
Навіть від вас.
Але,

Блукав і світу білого не бачив,
на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт наче:
“Згадай мотив”.

І ти згадав мотив.

Все, що невірні сльози

Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами

лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.

Але нема і

Не зло і не зламане в хащі крило
хитнули у вірі,
а те, що піднесло, а потім пішло
морозом по шкірі.

Хай програно бій, наступив супостат
на груди ногою,
а пам’ять стоїть,

Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища

Неправда, що деспот засліпить поета,
й поета, який прикривав
криваву стіну, як барвиста верета,
бо в того поета у грудях трепета –
він душу чужу вколисав.

Невже не посмів ну

Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?

Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай

Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?

Де попропадали?

Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На лужках, купальських бережках,
а

1
На єдиному березі його безпросвітної,
старості його заморської
сива ходить вівця…

А вовну її першу
повезли в бесагах за море,
і другу її вовну
в тих бесагах за море

Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.

Може, тому, що божевільний забагато
розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не
хотіли,
а привид

Під дулами конвойних автоматів
жили, вмирали, навіть з домовин
вставали.

Як страждальців божий син
підніме?

Як судитиме розп’ятий
їх, що приймали суд, як глум,
бо в

Камінчик,
що був колись горобцем,
розбив шибку,
що була колись птахоловом.

А хто був той хлопчик,
котрий кинув камінчик
і втік?

Сидить на гілці пташка.
Сидить.
Її злякать не важко.
Лякай.
Сидить на гілці пташка –
лякай!..
Сидить на гілці пташка
і край.

Телеекрани,
газети,
життя…
Кривий танець посмішок
блукає обличчями
Телеекрани,
газети,
життя…
Від мене приховують
ключ до

Вона спершу поклала мені на спину шафу
із сукнями і черевиками
вихідними і буднями
газетами і трамваями
до ноги шовковою стрічкою прив’язала ліжко
щоб я став схожим на