Про життя

Вітри звіялись високо на горі —
клин косарів обвівали.

Вітер з долу вирвав кілька голосів
і приніс на мій схил гори, життя.
Я не впізнав ті голоси,
тим більше не міг докупи

Кого там виводять, кого там ведуть, Ярославе?
Кого там доводять, доносять, у землю яку?
Кому там забаглося Миклащука з Прокурави?
Кого там він має купати в кривавім піску?

Ніхто

Важко прокинутись і піти
в ранок похмурий.
“Де мій коханий?” – питала ти
сторожа мурів.

Вічна сторожа, звісно, не спить.
Погляд відводить.
Мовчки відводить погляд

Лесик гілочку тримав –
Цуценя дресирував:
– Лапу дай! Кому сказав?!
Песик носа облизав.

Він ще слів не розумів.
Навіть гавкати не вмів.
Лесю лапки не давав,
Тільки

Привезли із магазину
Нам нову автомашину.
Поки татко десь барився –
Я – сигналити навчився!

Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.

Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки

Він і нині скрипаль,
хоч висихає мозок у кістках,
коли стрічає писану, пожеристу,
особливо барванину, яка жалить кожного,
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,
а до тої

Від першої зневіри злого блуду
ставав рудим, як глиця восени.
Я все це перебув. Я перебуду
ще раз – тільки руку простягни.

“Легка твоя рука. Важке волосся”, –
я вишепотів це

(З Армена Шекояна)

Він повернувся із мандрів дальніх
і сказав,
що бачив усе.
Він повернувся із відчуттям,
що може звільнити від болю
душі людські,
але поки що

Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці
поскликав їх на храм,
і вони поз’їжджались на свято Іллі
у храмову неділю,
блаженні, жебраки, каліки.
Юродиві пішли між

Вона несе мені малиннику
і гасить ватри —
хто наврочив, мамо?

Лише її одну,
лише таку
я кличу обгорілими губами,
і руки простягаю на краю,
й шепочу: “Довга, мамо, ця

А Марічку габи взєли,
поглинула річка…

Вони ще діти в білих рантушках,
у плесі темнім, дебрі темній граються,
а вже габа з ягням у бурунах
за тою МарічкОю ходять

Все відбулося. Вже пора й додому.
Знов, правдолюбці, бачив, слухав вас.
Ви нагадали: “Бавитись не час.
Все по живому, хлопче, по живому”.

О, ви зуміли правду

Все ж озирнувся ліс —
я вже й не кличу —
спинився і стоїть.
І я заснув…

Немовби хтось
погладив
по обличчю —
отак я прокидатися забув.

І все ж дано.
І хай ця

Чув я якось на терасі,
Як хвалився Рома Асі:
«Упіймав я окунця –
Ледве витягнув з Дінця.

Плавники, неначе вила,
Рот, мов паща крокодила…»
«Ти чудовиська злякався?

Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і

Дев’ять днів, а потому сорок,
а на рік
з верхів як з небес
ізійшов божевільний отрок
і крисаню
поклав
на хрест.

І ніхто з нас її не скинув.
Щось гуло із

І день не день і йде не йде…
Тарас ШЕВЧЕНКО

Ну, звісно, було товариство,
круті походеньки…
Ну, звісно, отак і було:
загули – загуло.
А їхні нічки молоденькі

Де ті царі, що підуть з пастушками,
коли зоря засвітить ув очу?
Мовчать сніги над нами і під нами.
На стіл різдвяний ставимо свічу.

Нам вистачило страху правди й бомби.
Нам,

Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не анабш, куди її подіти…
(Спалиш — сам згориш!)
Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не