Про життя

Живому жити – у моїй душі
і мовою любові розмовляти.
Ми, зяблику, з тобою не чужі,
прилинь сюди, – де народила мати.
Я знову чую
твій ранковий спів,
де цвітом – аж

Поема

I

До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.

Нас буде більше на

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої

Прийти у світ дітей.
Прислухатись до них, –
і відгукнуться їх серця диханням.
Мов жайворонки в травах польових,
озвуться до людей перед світанням.
Прийти в дитячий день.
І

Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів

Лист облітає.
Зупинюсь.
Послухаю.
І голос осені до серця долетить.
Вона вже над гаями,
вже над луками.
Чи зупиню я дивовижну мить?

Щоб нині заглянути у

Над синіми очима –
срібний дощ,
дивлюсь –
веселка грав у зіницях.
Напевне, в помислах
не з’явиться чогось,
зате води прибуде у криницях.
Над синіми очима –
срібна

Сивим-сино на полях –
це трава сиво-зелена.
Звечора, либонь, не ждалось,
а на ранок – паморозь.
Та не приморозь – мороз,
рівчаки за ніч зашерхли.
А в дворі вода у

На світанку, здається,
щось проснеться в мені,
щось торкнеться душі –
забринить і прилине.
Певне, в кожного з нас
є веселі й сумні
сподівання життя
чи наступної

А наше родове ім’я
це – трохи більше, ніж ти і я.
Це пам’ять про тих, кого вже нема,
це пісня, що нас на крила здійма.
Це поле і плуг, що стоїть в борозні
і не ржавіє з

За мрії – вертаються мрії в дарунок,
за пісню – душа моя чує відлунок,
за світло – зоря повертає проміння,
за долю – земля моє живить коріння.

Я вдячний тобі,
нерозгаданий

При світлі дня,
при світлі ночі
нам доля
всього напророчить:
щоденних радощів,
страждання,
вечірніх роздумів,
журби,
пісень веселих
і кохання…
А все життя – у

Пітьма безпам’ятства, чума…
Землею стане прах.
Нас поховали недарма
у чистих сорочках.

І хто ми є, і хто є ми…
Одне хоч знаєш – де,
багаттям вихоплений з тьми,
вогнем,

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він

Нині не так схне, як учора.
А сіна — з краю у край.
Сонця нема. Громадільниня хвора.
Анно!

Боже помагай!

Веріт, ліжників повна комора.
Більш очей не зривай.
Витряси

Багато небесної сходить краси
на кичери лисі,
на наші обійстя і наші ліси…
І тихо у лісі.

Один прилітав на вогненнім коні
до нашої ґражди:
– Виходьте! Вже можна. Ви ґазди

Василеві Портяку

Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину

Прокажені, брате. Колокільця
знов озвались…

Застеляй столи.

На тобі нема живого місця.
Застеляй столи — ми вже прийшли.

І тебе ніхто не буде чути,
і себе не

Білими волічками
ноги твої обів’ю,
чорними волічками
волосся твоє зав’ю,
червоними волічками
обів’ю твій стан,
а зелені покладу на брови,
а сині покладу на вії,
а

Битий небитого повезе.
Так і не навпаки!
Так, бо коли, як у казці все,
значить, ще є казки.

Доки ще ватерка палахтить
й люлькою дід пахтить,
доки мете хоч така