Про життя

Священик в ризах золотих
Благословляє, причащає —
То день осінній, що прощає
Всю марноту років пустих.

Зігріта тим осіннім днем,
Молюся ревно так і слізно.
А хтось

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Скільки білих снігів над моєю пройде головою,
Скільки вогнищ згорить, до небес простилаючи дим —
До останнього подиху буду щаслива тобою,
Будеш щастям моїм, і життям, і коханням

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні, грузнем в роботі,
В сьомому, в сімдесят сьомому поті,
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на

Тихесенько, мій розпачу, не плач!
Ой люлі-лю, неприспаная муко!
Хіба не взяв вас розум на поруки,
Спокою обіцяючи калач?

А я давлюсь! давлюсь тим калачем.
Геть розуму нудні

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я

Хай присниться мені сьогодні,
Ніби в очі твої дивлюсь,
Поринаю в твої безодні
і втопитися в них боюсь.

Хай присниться, що терпнуть губи,
Бо цілункам нема кінця,
Що ти

Я ухожу из возраста любви
М. Дудин

Це — не останній шал,
це — не останній шанс
врізатись в бурі шквал
зопалу, здуру.
Взяти на себе вал,
влитись у резонанс,

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

Через життя наосліп йшла,
Гріховне з праведним мішала,
і повсякденності зола
іскринку Божу пожирала.

Намарне гаяла літа
Серед людської злої пущі,
і поглинала

Черкнутися душею до душі —
І розлетітись на свої орбіти:
Окремі біди-радощі терпіти,
Окремі будувати міражі,
Окремо гріти зашпорів озноб,
Врізаючись в навколишню

Чуєш? Люблю тебе! Чуєш?!.
В листі заплутались зорі,
Місяць за нами крокує,
Заздрить і блідне: нас — двоє.

Квітами споєний вечір
Про божевілля шепоче.
Я обніму твої

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Я весні і цей рік не чужа.
Знову ця велика таємниця:
Не душа старіє, не душа,
І весна в очах моїх іскриться.

Незглибима досвіду іржа
Облітає тополиним пухом.
Не душа

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і