Про життя

Ми відвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
і тепличні, і парникові,
Уникаємо всіх

Місячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль

Разлуку, наверно, неплохо снесу,
Но встречу с тобою — едва ли
А. Ахматова

Мій несподіваний, мій випадковий,
Весно осіння, несміла.
Бачити хочу знову і знову,

Молилась земля у осінньому храмі,
Молилась за мир і молилась за спокій.
А люди топтали молитву ногами,
Жорстокі, жорстокі,
Немов нерозумні, розбещені діти,
Байдужі, глухі до

Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея
Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське

«Не пожадай!»

А я і не жадаю
ні рук твоїх, ні уст твоїх, ні снів,
бо слів чужих віршованих рядків
мені, повір, надміру вистачає.

І то неправда, що ходжу сумна.

«Не

Не спіть! Чувайте над душами!
Коли у листопад рушили,
Коли на щодень насущними
Стають не хліби — окрушини —
Не спіть! Чувайте над душами!

Не дайте онемощіти,
Хай інколи

Недобру зиму з оберемком бід
весняний вітер виштовхав у спину
та ще й узяв, жартуючи, закинув
суху гілляку на трамвайний дріт,
немовби вклав стрілу у тятиву,
смішну, безглузду,—

Ну от і немає ніякого «ми»,
Моя ти утіхо минула.
Зневірене зовсім уже до зими
Бабине літо звернуло.

Від того, що снилось колись наяву
Заледве оговтуюсь досі.
Ти — не

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Останні хризантеми відцвітуть,
А ми, безпечні, смутку не зазнаєм,
Бо ще нас весни сонцедайні ждуть,
Бо ще життя крізь пальці пропускаєм.

…Останні хризантеми відцвіли,
Останні

Отямся, схаменися, почекай,
За пристрасті не віддавай півцарства,
Бо на дороги болю і злидарства
Тебе спровадить вигаданий рай.

На тих дорогах бруду і обмов,
Де зрадою пашить

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений

Пережила весни гарячі ночі
І літні дні також пережила,
Ще восени надіятися хочу
На пригорщу останнього тепла.

Як бабиного літа літургію
Заллють дощі холодними слізьми,
О

Олесю Терентійовичу Гончареві

Гей, на синьому небі, на блакитному небі –
Вишиванкою
зоряний степ…
Повернуся назавжди –
не скоро,
не завтра,
А все ж

Гуляю я… Луг…
І –
Гул у луг.
Диво: не сяє ясен овид…
Круговиду диво-гурк…
Луг… Я свищу ледь не Дунаю:
“Ану!” День, де лущився гул,
Гуля, і турка-крутія Луг
Тне,

Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай
зрозуміти достиглість
власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність
зоряну…
Народжена в сорочині
туманів іще не

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

Почуй, нарешті, як мені болить!

Болить наперекір благополуччю
і цим дощам, холодним і тягучим,
які могли б і пекло остудить.

Болить так, як поріз і так, як шрам.
Як

Прощай, пресвітла радосте моя.
Тих сліз, яких немає, не осушуй!
Нічних сузір’їв вічні письмена
проваляться в мою порожню душу.

Нічого, окрім пустки, в ній нема.
Зернини не