Про життя

Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.

І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще

Іванові Остафійчуку

Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки

Чому не намалюєш
дарабу останню? –
прошуміла під хатою
Черемошем вісімдесятого.
Чому не намалюєш
останні праліси? –
ти знав їх.
Ти знаєш:

ніколи полотно не

Ця осінь, Боже, також золота.
Світає. Вечоріє. Крик навколо.
Припухлі розтулила ти уста.
І день іде, і ніч іде, і голо…
Земля ця
восени вві сні
чомусь
лякає тихим

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.

– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих

Що тебе пригинає
до сирої землі?
Це твоя тайна таїн
дотліває; в золі.

Ця зола це вчорашня,
це не дим – це туман.
Ця земля вже не наша.
Це спасенний обман.

Ніби

Щороку
сивими осінніми досвітками
ми із’їжджалися у Косів
на торги.

На другу богородицю
ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
і сивим осіннім

Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай — єдина мить.
Один лиш

Я вірші пишу
вночі в Прокураві,
я вірші пишу
в татовій хаті,
доки сидять
під стіною на лаві
мої предки
вбиті й потяті.

Доки сидять,
не зронивши ні

Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що

Я не зрубав її, небогу,
я тільки шепотів: “Пади…
і перегороди дорогу,
смереко, перегороди.

Ми ж молимось одному богу,
з одної глини і води.
Щоб мали ми й одну

Я не повірю, що лиш ти одна
на світі білім, як роса, — відкрита…
Ну що простіше? — ти чекала літа,
а вранці, перед вереснем, — сумна…

На світі білім, де лягало з рук
легке,

Я промчався тунелем тих літ,
де лиш протяг і втома,
і малим повернувся на світ,
та змаліли і вдома

ті великі боги і дідьки,
що в дитинстві лякали.
Я сказав про підземні

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав…
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах

Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують

Я терпів свою душу. Страх. Бруд.
Прошепочу: “Це як над убогою
поглумитись. На божий суд
не йди своєю дорогою”.

Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері
півтора карбованця на місяць,
якщо із твоєї дідівщини
брали щороку
найбільшу копицю сіна,
якщо ти, початкуючий поет,

Жовтень жовті жолуді
На базар несе,
Пише осінь охрою
Золоте есе.

Листопадом, бабиним літом
Набиває вітер золотий кисет,
злотом люльку креше,
золоті пожежі попасом

Буду на світанку прокидатись,
В першому несмілому промінні
На твоє обличчя милуватись,
Мій довгожаданий, мій єдиний…

Як опівдні сонце стане в хмарі,
Полишу роботу на