Про життя

Люблю в жароту опівденну
Вологу черпать із струмка
Чи, в тінь сховавшися зелену,
Дивитись, як тече ріка.
Коли ж вино в краї поскаче
У пінній чаші круговій,
Признайтесь,

Кинь журбу свою і сором!
Дбай, піклуйся без упину, —
I тебе вшанують люди,
Підшукають і дружину.

Справ з музиками весілля,
З ними ж бо і свято краще,
I як тещу

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

…Знов відвідав я
Той закуток землі, де я відбув
На вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ пролинуло — й чимало
Змінилося для мене у житті,
І сам, підвладний спільному

…Знов одвідав я
землі куточок той, де я відбув
у вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ з тих пір пройшло
й чимало
для мене одмінилося в житті,
і сам, підвладний

Йти — куди? Дурна нога
До Німеччини вже хоче,
А розумна голова
Покивала і шепоче:

“Хоч скінчилася війна,
Та військовий суд зостався,
А відомо ж — ти давно
Вже до

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Хлопець кохає дівчину, –
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й

Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.

Це — не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси

Як доступитися мені спокою,
Коли важка утома не мине?
Турботи дня і по ночах зі мною —
І ніч і день пригнічують мене.

Вони, чужі взаємно, тиснуть руки
І, помирившись, проти

Ні, не питай, чому тужлива дума
Серед забав оповива мене,
Чому мій зір блукає, повен суму
Чому життя не надить чарівне.

Та й не питай, чому навік душею
Я розлюбив веселість і

Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить,
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий

Левині пазурі притуплюй, з пащі
Тигриної, о часе, зуби рви,
Руйнуй всі витвори землі найкращі
І фенікса спали в його крові,

Спустошуй світ, і радощі, і горе,
Людські утіхи

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси,
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не

Духовним прагненням тяжким
В пустелі темній я томився,
І шестикрилий серафим
Мені на роздоріжжі стрівся.
Дітканнями перстів легких
Зіниць торкнувся він моїх,
Одверзлись

О квіти мрій,
Де ваші чари?
Чом, світе мій,
Зайшов за хмари?
Навік погас
Веселий час,
І в самотині,
О чорні тіні,
Лиш бачу вас.
Все заніміле,
Навколо

Пробач, мені ще важко осягти,
Що я тебе ревную не по праву.
Мені ти вірна. Чом же любиш ти
Лякати раз у раз мою уяву?
Чом хочеш бути милою для всіх
І кидаєш, закличний і

Учись постерігать прикмети й віщування.
Пастух і хлібороб привчаються зарання,
На небо глянувши в передвечірній час,
Вгадати, що за день чекає завтра нас:
Чи благодатний дощ

ПОСТРІЛ

Стрілялись ми.
Баратинський.
Я поклявся застрелити його за
правом дуелі (за ним лишився
ще мій постріл).
Вечір па бівуаку.

І

Ми стояли в містечку