Про життя

Коли для смертного замовкне день труда
І на німі майдани міста
Напівпрозорчаста наляже ніч бліда
І сну крило повіє чисте,
Тоді в самотності, легких не знавши снів,
Тривожної я

ПОСТРІЛ

Стрілялись ми.
Баратинський.
Я поклявся застрелити його за
правом дуелі (за ним лишився
ще мій постріл).
Вечір па бівуаку.

І

Ми стояли в містечку

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Художник-варвар напівсонний
Картину генія чернить,
Щоб свій малюнок беззаконний
На ній безглуздо притулить.

Та згодом ветхою лускою
Ці чужді фарби опадуть:
І риси генія з

Люблю в жароту опівденну
Вологу черпать із струмка
Чи, в тінь сховавшися зелену,
Дивитись, як тече ріка.
Коли ж вино в краї поскаче
У пінній чаші круговій,
Признайтесь,

— Випни, равлику мій, ріжки!
Дам тобі я сиру трішки!
Каже равлик правду щиру:
— Я не їм ніколи сиру.
— Випни ріжки потихеньку,
Дам тобі ще й маку жменьку!

Равлик з люті

Помідор вліз на тичину,
Кривить пані господиню.
«Прямо сором
З таким помідором!»

Це розсердило квасолю.
«Глузувати не дозволю!
Прямо сором
З таким

Усім набрид свободи рай,
I стали звірі змовляться:
“Покласти звіриній республіці край
I вибрати самовладця”.

По куріях різних звірі зійшлись
Залежно від роду і масті,
I

Я милуватиму тебе!
Нечуване блаженство!
Від думки цієї серце моє
Охоплює шаленство,

Я милуватиму тебе,
Ласкатиму коси шовкові,
Кохану голівку мені на плече
Ти в

Не жаль мені, хай серце розіб’є
Загублена любов! хоч промінь б’є
Круг тебе з самоцвітів, – не жалкую:
Я бачу твого серця ніч тяжкую.

Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці

Як багато в тебе є,
То ще більше ти придбаєш.
Маєш мало — одберуть
І найменше, що ти маєш.

Коли ж зовсім голий ти, –
Ляж в могилу в силі, в цвіті.
Той лиш має право

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю душу смутну.
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її

Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.

А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховалися від людей.

Ми кукурікали півнем,
I люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —-
То

Гервег, ти — жайвір залізний,
Лунає від співів твоїх вишина,
Де промені сонця сяйнули.
Невже дні зими проминули
І справді в Німеччині квітне весна?

Гервег, ти — жайвір

Кинь журбу свою і сором!
Дбай, піклуйся без упину, —
I тебе вшанують люди,
Підшукають і дружину.

Справ з музиками весілля,
З ними ж бо і свято краще,
I як тещу

Звели моє обличчя й тіло
Розпеченим залізом рвать,
Звели шмагать оскаженіло, —
Та не вели чекать, чекать!

Звели мене на муки взяти,
Ламати кості ніг і рук,
Та не вели

Як станеш ти, любко, подружжям моїм,
То заздрить тобі буде варто.
Полине життя твоє святом ясним.
Все радість, та сміхи, та жарти!
І лайся, і сердься, – що хочеш, роби