Про життя

Ти не питай, чому думки похмурі
Поміж забав беруть мене в полон?
Чому ходжу постійно у зажурі?
Чому набрид життя солодкий сон?

Ти не питай мене, чому так рано
Я розлюбив

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховалися від людей.

Ми кукурікали півнем,
I люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —-
То

Гервег, ти — жайвір залізний,
Лунає від співів твоїх вишина,
Де промені сонця сяйнули.
Невже дні зими проминули
І справді в Німеччині квітне весна?

Гервег, ти — жайвір

В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти

Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.

Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що

Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,
Сонце, місяць, світ

Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.

“Розумію – кохать платонічно!” –
Мовив радця, страшний, як

Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?

Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого

Спростуй чутки, позбавлені підстав,
Що, люблений, нікого ти не любиш
І спадщину, що від батьків дістав,
Ганебно так, так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки

Очей засумованих сльози не точать;
Сидять за верстатом, зубами скрегочуть:
“Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо

Купання — корисне діло.
Купатися й муха схотіла.
В неділю скупалась в мазуті,
А в понеділок — в грязюці,
Та ще у вівторок — в бульйоні,
А в середу — в фарбі червоній,
В

— Ну, як там годинник, цікаво?
— Та цокає досить жваво…
— Мабуть, поспішає він?
— Можливо,— на п’ять хвилин.

Ну, що за слова чудні!
Не згоден годинник ніяк.
Він хоче

— Випни, равлику мій, ріжки!
Дам тобі я сиру трішки!
Каже равлик правду щиру:
— Я не їм ніколи сиру.
— Випни ріжки потихеньку,
Дам тобі ще й маку жменьку!

Равлик з люті

Нам дуже шкода бідолаху:
В пісок він дзьоб хова від жаху.
Зате завбільшки з добрі дині
Несе яєчка страусині.

Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
“Ох, чом я не пташка маленька!”
Раз по раз я тяжко зітхав.

Чому я не ластівка прудка, –
Тоді б я, кохання

Хлопець кохає дівчину, –
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси,
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не

Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить,
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий