Про життя

РОСЛАВЛЄВ

1831

Читаючи “Рославлєва”, з подивом побачила я, що зав’язка його побудована на справжній події, занадто для мене відомій. Колись я була другом нещасної жінки, обраної п.

Рум’яний критику, дотепнику пузатий,
Ти спів наш день при дні ладен на посміх брати
За сум та жалощі. А йди-но, глянь сюди,
Попробуй, може б, нас ти визволив з біди.
Дивись: он

Ні, не питай, чому тужлива дума
Серед забав оповива мене,
Чому мій зір блукає, повен суму
Чому життя не надить чарівне.

Та й не питай, чому навік душею
Я розлюбив веселість і

Дар порожній, випадковий,
Нащо ти, життя, мені?
Нащо доля у закови
Узяла найкращі дні?

Хто з таємною злобою
З небуття мене позвав,
Душу виповнив жагою,
Розум сумнівом

Вірив я раніш: цілунки,
Що беру й даю жінкам,-
Це правічності дарунки,
Прислані судьбою нам.

Так серйозно я кохався,
Так поважно цілував,
Наче був зобов’язався
До

Геть покинь святебні притчі,
Богомільні міркування —
Дай нам відповідь нарешті
На прокляті запитання.

Чому правий сходить кров’ю
І знайти не може права,
А неправого

Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.

“Розумію – кохать платонічно!” –
Мовив радця, страшний, як

Ту дивну мить я пам’ятаю,
Коли мені з’явилась ти,
Немов святе видіння раю,
Неначе геній красоти.

З тих пір в зажурі безутішній,
В томлінні потаємних мрій
Звучав мені твій

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховалися від людей.

Ми кукурікали півнем,
I люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —-
То

Хто багато має, той
Ще собі здобуде,
А хто мало, то тому
Мало і прибуде.

В тебе дасть Біг — хай тебе
Знищить, хто здолає,
Бо той має право жить,
Хто що-небудь має.

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки

Не гніваюсь, хоч серце крає знов
Моя навіки втрачена любов.
Хоч ясним діамантом сяєш ти,
Та в серці і промінчик не знайти.

Примарилась мені душа твоя:
Отруйна там кублилася

Не жаль мені, хай серце розіб’є
Загублена любов! хоч промінь б’є
Круг тебе з самоцвітів, – не жалкую:
Я бачу твого серця ніч тяжкую.

Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці

Чи серед вулиць гомінливих,
Чи в людний увійшовши храм,
Чи в колі юнаків гульливих,—
Я віддаюсь моїм думкам.

Я говорю: кінець незримий
Чатує кожного із нас,
І під німе

Невід рибак розстилав над краєм студеного моря,
Хлопчик йому помагав. Отроче, батька покинь!
Інші мережі тебе дожидають і клопоти інші:
Будеш уми уловлять, будеш царям помічник.

Я милуватиму тебе!
Нечуване блаженство!
Від думки цієї серце моє
Охоплює шаленство,

Я милуватиму тебе,
Ласкатиму коси шовкові,
Кохану голівку мені на плече
Ти в

…Знову довелось
Відвідати місця, де я провів
Два роки непомітні у вигнанні.
Вже десять літ пройшло з тих пір; багато
Змінилося для мене у житті,
І сам, земним скоряючись

ДУБРОВСЬКИЙ

1832 — 1833

ТОМ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ І

Кілька років тому в одному із своїх маєтків жив старовинний російський пан, Кирило Петрович Троєкуров. Його багатство, знатний

Усім набрид свободи рай,
I стали звірі змовляться:
“Покласти звіриній республіці край
I вибрати самовладця”.

По куріях різних звірі зійшлись
Залежно від роду і масті,
I