Про війну

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі

— Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! —
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав. —
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні,—
Аж

Зразу ж за селом —
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.

Випала ж зима! —
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах

З далекого походу
Вернувсь до мене брат.
Одкинув він рушницю,
На край стола схиливсь.

— Ой що ж ти, брате, бачив,
Кого ти там убив? —
Поглянув він на мене,
Поглянув,

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блисками! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…

Котить. У землю

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
… Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота,
мами визирає. А мати лежить посеред улиці
з півхунтом хліба у руці…

Над

Дух народів горить,
дух народів — “мов жрець”.
Тільки в нас як було: ті ж раби,
ті ж підгінчі…
О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!
Спалахніте, вогні Леонардо да

І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.

В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ

Вихвалять, і славити, й кричати,
Роздувати фіміамів дим —
Геніїв між нами небагато,
То чому б не поклонятись їм!

Але я зібрав би всіх титанів
І сказав би, знявши

Хто у тому винен, я не знаю,
Та й шукати винних не піду.
Тільки думка думку обганяє —
Як мені звести їх до ладу?

Може, так написано від роду
(Та чи в цьому втіху я знайду?)

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали

Параграфи присіли біля столу,
Примітки причаїлись по кутках,
Очима гострими підсудну прокололи
Цитати із багнетами у руках.

І циркуляр дивився в окуляри,
І грілися роззяви

Жорстокий Лев на ліс наводив жах,
Всі мешканці його трусилися в кущах,
Коли в своїм свавіллі дикім
Виходив він на промисел із риком.
А безліч звірів, кинувши кубло,
Шукать

Як Дружба чи Любов подвинуть наше чувство,
Як Правда крізь Олжу проб’ється й блисне,
В устах обманювать є знане всім іскуство,
Сльза ж не зрадила ні разу ще мені.

Усмішка часто

Дві Бочки їхало колись селом:
Одна з горілкою, повненька,
Друга — порожня, тож слідком.
Та, що з горілкою,— тихенько,
Повагом йде собі та йде;
Порожня ж так тобі пустує,
Та