Про війну

Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами…

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть

(На всесоюзній конференції прихильників миру в Москві у вересні 1949 р.)

Браття! Друзі! Побратими!
Дні які в нас ясні, чистії
А в буржуазії — ніч…
З почуттями із

Все лице морщиш, журний завсігди ти,
Чи можна ще тут про життя говорити?
Живе лиш по правді веселий з виду,
Хто має світло, а темряви — й сліду.
Того ж, хто сумує, без просвітку

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам прежаданий, врізнобіч розкинув нас.
За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,
Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі.

Молюся за чеченські трави,
За терни, за карагачі,
За листя ніжне і шемраве,
Що обернулося в мечі.

Молюся за чеченську хвою,
За смеречину, за сосну,
Що піднімаються до

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт

Котилося через поле
Перекотиполе —
Довідаться щастя й горя
Край Чорного моря.
Розходилися поляне,
Аж серденько в’яне:
Одні на сміх піднімають,
Другі дорікають.
—

Ніж розмовляв з Оселкою*:

— Звичайно, ти нас, сестро, не любиш, коли не хочеш у нашу стать вступити і бути ножем.

— Якби я гострити не годилась, — сказала Оселка, — то скористалася б

У селi в господаря жило два пси. Довелося якось повз ворота проїжджати незнайомцевi. Один пес вискочив, погавкав, доки чоловiк не зник iз очей, i повернувся до двору.

— Що це тобi дало? —

Тримайся, дорогий Бамуте,
Бо йде на тебе врем’я люте,
Час крові, полум’я, наруг,
Ідуть убивці і бандити
Пограбувати і спалити
Чеченський непокірний дух.

Ідуть, немов

Опівночі Овлур свиснув за рікою.

Слово про полк Ігорів

Плаче Україна,
За Овлуром плаче,
Руки до неба простягає,
Вбивцю кляне-проклинає,
Землю чеченську слізьми

Не знаю, хто мене зробив орлом,
Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,
Хто наказав летіти в темну хлань,
В безодню, повну стогону й волань…
Як Прометей, прикута до скали,

Бідна Європо, на небо поглянь —
В небі розсипалась кров, наче грань;
Битва за волю відбилась вгорі;
Зорі ридають, немов матері.

Тяжко висить над тобою Чечня,
Чавить свободу

В буденщині процвілій і прокислій,
У поросі неправди і пліток
Ви сяєте, як очі блискавок,
Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок
Тяжкого грому в

Та мить, яка надходить після болю,
Тобою завданого, – ніжна мить…
Я все стерплю, я все тобі дозволю –
Не бійсь боляче серце надломить.

Надламане, воно смачніше буде,
Як хліб,

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить,

З домовини встає упириця,
Вовча паща на людськім єстві,
Гострі зуби і кігті, мов криця,
Очі — темні дірки в голові.

З домовини підводиться постать
Велетенська — плічми до

Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…

Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі…
Місяць у полі бродить,
в трави

Я у полі. Хто зі мною?
Тільки біла путь…
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні…
Знову, знов як стій:
на заплаканій долоні
перстень