Про війну

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш,

До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо брехню
І віримо, що нашому огню
Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити,
В житті своє покликання

Жорстокий Лев на ліс наводив жах,
Всі мешканці його трусилися в кущах,
Коли в своїм свавіллі дикім
Виходив він на промисел із риком.
А безліч звірів, кинувши кубло,
Шукать

Я жив не раз, хоч не в одній оправі,
Вмирав не раз і знову воскресав,
Серцями людськими, мов каменем, кресав,
Втопивши біль у віковій заграві:

Тоді як ви плелися

Вихвалять, і славити, й кричати,
Роздувати фіміамів дим —
Геніїв між нами небагато,
То чому б не поклонятись їм!

Але я зібрав би всіх титанів
І сказав би, знявши

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком

По чистой лазури две легкие тучки
Несутся в незримую даль.
Тяжелые думы тревожат мне душу,
Чего-то мне грустно и жаль.

Ах, дайте мне волю, одну только волю —
И больше не

На спомин про наданнє єзуїтам руських маєтностей 1882 року
Дивлюсь на тебе, Відню, із Дорибаха
І думаю: “Як гарно ти послався!
Як твердо спиш! мов п’яний горопаха,
Що досхочу

Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.

Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове

На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо

Ой не цвісти калиноньці
    В зеленім гаї,
Не гуляти козакові
    У ріднім краї.

Ішов козак дорогою
    Не в Крим, не по сіль,
Зустрілася пригодонька —
    Вдовина

Вот скачет тройка под горой,
Звонок гудит и замирает;
Сквозь тучи месяц золотой
Едва долину озаряет…

Блестит замерзшая река,
Холодный ветер подувает
И удалого ямщика

Давить душу це осіннє слово,
Тож не дивно, що самі собі
Ми пускаєм кулі часом в голови,
Закусивши зойки на губі.

Шлях у всіх кінчається труною,
Кожному призначена межа,
Де

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть

Среди степи необозримой
Растет, красуяся, цветок,
Не видит он семьи родимой,
Тоскует в поле, одинок.

Никто его не приласкает,
Никто его там не польет;
Он с грустью в поле

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах

I
І, уклонившись праху,
ми сходили з гори.
— І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти