Про війну

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки

Ні перед ким не станеш спину гнути,
Не віддасися ворогу в ясу,
Якщо ти зміг, товаришу, збагнути
Свого народу велич і красу.

І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.

І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в

Параграфи присіли біля столу,
Примітки причаїлись по кутках,
Очима гострими підсудну прокололи
Цитати із багнетами у руках.

І циркуляр дивився в окуляри,
І грілися роззяви

Як Дружба чи Любов подвинуть наше чувство,
Як Правда крізь Олжу проб’ється й блисне,
В устах обманювать є знане всім іскуство,
Сльза ж не зрадила ні разу ще мені.

Усмішка часто

Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль
!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль!

Ой, не фанфари

З далекого походу
Вернувсь до мене брат.
Одкинув він рушницю,
На край стола схиливсь.

— Ой що ж ти, брате, бачив,
Кого ти там убив? —
Поглянув він на мене,
Поглянув,

Гей, у лузі та й не перше літо
Вигляда некошена трава.
Гей, у полі та й не перше жито,
Та й не перше жито дозріва.
Не повернуть козаки з походу,
Не заграють сурми на

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ

На спомин про наданнє єзуїтам руських маєтностей 1882 року
Дивлюсь на тебе, Відню, із Дорибаха
І думаю: “Як гарно ти послався!
Як твердо спиш! мов п’яний горопаха,
Що досхочу

I
І, уклонившись праху,
ми сходили з гори.
— І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.

Прийшли до мене в гості.
З мого ж таки села.
Я хочу їх вітати —
Не знаю, що сказать.

— Нужда! — вони говорять.
(А місто в прапорах…)
— Сама нужда та злидні, —
Й коли

Крапнув щось дощ — і всі асфальти

у висипному

тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати!
Місто гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба…

— Якби

Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

Щоб не пекли дрібні образи
Дрібненьку душу день при дні,
Я

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і

Чи згадуєш, земляче, край той пишний,
Де річеньки блищать сріблом текучим,
Де, мов кармазин, червоніють вишні
І дишуть медом пасіки пахущим;
Де гарбузи в цвіту по лісах в’ються

         І
Мені чудний, химерний сон приснився,
Що ніби десь на пустоші німецькій,
На тім руйновищі, де хміль повився
По займані-плідровині шляхетській,
Живе народ убогий, та

Всю ночь сквозь узкое окно
      Гляжу я в дальний путь;
А безответная печаль,
      Как камень, давит грудь.

Есть сторона, уже давно
      Покинул я ее…
Там круг

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі — лю…
Півні (вікно) і повінь зеленого пива

(крізь вікно) —

все звучить на О.
— Не розумію. “Марсель