Про війну

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти

Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.

Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного

У горах Пінда ніч насуплено буяє,
     Холодна ніч, сира… Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
     Не блискавки блищать, палають пожарі.

Нема

І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.

В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой, радуйся

(На всесоюзній конференції прихильників миру в Москві у вересні 1949 р.)

Браття! Друзі! Побратими!
Дні які в нас ясні, чистії
А в буржуазії — ніч…
З почуттями із

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Виростали діти в хаті, як в гаю,
Без ясного сонця в рідному краю.
Накипіла злоба, сповнились серця —
Гей,

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
… Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота,
мами визирає. А мати лежить посеред улиці
з півхунтом хліба у руці…

Над

З далекого походу
Вернувсь до мене брат.
Одкинув він рушницю,
На край стола схиливсь.

— Ой що ж ти, брате, бачив,
Кого ти там убив? —
Поглянув він на мене,
Поглянув,

Я йшов і йшов по синім узбережжі,
Мовчали гордо скелі кам’яні.
Лиш паморозь осіння на одежі

Та сутінки і марення нічні
Мене назад вернути закликали
У місто, де світилися

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть

Всю ночь сквозь узкое окно
      Гляжу я в дальний путь;
А безответная печаль,
      Как камень, давит грудь.

Есть сторона, уже давно
      Покинул я ее…
Там круг

Вот скачет тройка под горой,
Звонок гудит и замирает;
Сквозь тучи месяц золотой
Едва долину озаряет…

Блестит замерзшая река,
Холодный ветер подувает
И удалого ямщика

Прехитрое времечко нынче настало:
     Надежда бессовестно лжет;
Не выпьешь с эффектом, как прежде бывало,
     Во всем, как на зло, не везет.
Именьице продал… Живя на

Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
«Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… все клацав їх курок…»
Вона

Хто у тому винен, я не знаю,
Та й шукати винних не піду.
Тільки думка думку обганяє —
Як мені звести їх до ладу?

Може, так написано від роду
(Та чи в цьому втіху я знайду?)

Очі розпечену магму ллють,
Губи тремтять потворно —
Сліпа та безсила лють
Прийшла і взяла за горло.

І став я малим та чорним
Голодним вороном.
І сиджу на березі та

Ретив мой конь, силен мой конь,
В его глазах горит огонь;
Он взрос в широком чистом поле,
Гуляя, фыркая по воле.

Красив мой конь и под седлом
В узде, облитой

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я