Про війну

Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.

Дума сумовита –
То моя родина;
Серце одиноке –
Вірная дружина,
Степи, гори, і долини

I поблизу — радянський сад,
будова й роздуми в маруді
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабуді.
Ставок тьмяніє, наче ніч,
розлита й вигускла до ртуті.
Так добираються до

Вночі його кусали блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму
не давало йому змоги
склепіти очей.

1971 рік
Збірка “Веселий

Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні

З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.

“Хвилі, хвилі! Люту муку
Ви з грудей моїх візміть…
Утопіть її,

Тихо Дунай, тихо,
Несе чисту воду;
Задивилися дуброви
На свою уроду.

Тихо Дунай, тихо
Жовті піски миє,
Погляну я по берегах –
Моє серце ниє:

Де,

У безсонну ніченьку,
Де сум — твій товариш,
Скільки передумаєш,
Скільки перемариш!

Всі прожиті радощі,
Всі пробуті муки
Йдуть, мов тіні тихії,
Держачись за

Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.

На площах ми чужі стояли, босі й

Бувають хвилі — серце мліє
І скорбних мислей рій летить,
Мов чорна хмара небо криє
І грім у хмарі гуркотить.

І поглядом німої злоби
Гляджу на небо й світ живий
І жду, що

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на

І
Блажен єси, Тарасе, що не дбаєш
Про нас із нашим темрявим письменством
Ти розумом на небесах витаєш,
Питаєш духа божим совершенством.
Блажен! ти вбогу каліч

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой, радуйся

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —
вітер з прапорами!

У дворі тополі і жінки.
— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.
— Ой світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить

Небагаті у мене скарби,
Але й ті я не всі зберіг,
Залишивши для віршів фарби
І думок нешвидкий розбіг.

І на мене колишні друзі
Сиплють лютих прокльонів град,
І стою я в

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове

(На всесоюзній конференції прихильників миру в Москві у вересні 1949 р.)

Браття! Друзі! Побратими!
Дні які в нас ясні, чистії
А в буржуазії — ніч…
З почуттями із

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних

Ти лежиш іще впоперек ліжка —
Ну до чого мале й чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив’язали цупко мене.

Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері

Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.

Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного