Про війну

Вжахнулася холодна мокра осінь,
Що так безславно вік її згаса
І підпалила весь нажитий досвід:
«Нехай рятує світ людський — краса!»

Тепер стоїть в вогні червонопіннім,
Жарини

Віхало лахів —
Ружа зажур.
Атакує біда і шрамує, б’є у марші, а діб’є у ката.
А то — духото-худота,
Кат сам мечем мастак.
..Віхало лахів —
Ружа зажур.

Ви – сумнів, він мусив
На рать – таран,
Удар за зраду,
Вимулом смолу мив –
А то пурха хрипота,
А ще та теща…
У хижу – вужиху!
У… громада жада моргу.

Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.

Самовпевнений, впертий, жорстокий,

Гамір… і маг
Ухука макуху…
Акин войовника
Вимив
Алмази сенсу… гусне сиза мла.

Дивитися —
аж сліпнути від болю!—
На цю державу скривлених дзеркал.
Чому перетворився Усміх Долі
На рідної історії оскал?

Чому Зневіри прірва прямовисна
Укотре знову

Молилась земля у осінньому храмі,
Молилась за мир і молилась за спокій.
А люди топтали молитву ногами,
Жорстокі, жорстокі,
Немов нерозумні, розбещені діти,
Байдужі, глухі до

Не спіть! Чувайте над душами!
Коли у листопад рушили,
Коли на щодень насущними
Стають не хліби — окрушини —
Не спіть! Чувайте над душами!

Не дайте онемощіти,
Хай інколи

Нехай — обвал. Нехай — лавина.
Не відсахнусь. Не відступлюсь.
В такому віці! так нестримно
Високим полум’ям займусь!

…Ущент розтрощуючи долю,
На грані щастя і плачу,
В

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Отямся, схаменися, почекай,
За пристрасті не віддавай півцарства,
Бо на дороги болю і злидарства
Тебе спровадить вигаданий рай.

На тих дорогах бруду і обмов,
Де зрадою пашить

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Чекали зиму світлу, сніжно-білу,
Відречення від погані і зла.
Орда граків на місто налетіла
і чорним, чорним небо облягла.

Зима хирлява, ніби від хвороби.
Немає ні морозів,

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

Меча років – об вікна ранків, бо
вік орачем.
Меча років – об риму мир, бо вік
орачем.

Мотор – кротом,
А
Висі місив
Радар.
І
От — сталебетонно тебе лат сто:
Стоп! “О!..” — “Тс!..”

Наган… око… наган…
– На! – громом орган.
Нагла гулява в яру, калган…
– А! – дурманами зрізала зір зима
нам руда.
Жада ж!
А ген сивен сон не висне? Га?
Наган? У дугу –