Про війну

Вузькі алеї й нагробки — впритул.
Старого цвинтаря планована тіснота.
За мурами не чути міста гул,
А тут лише одна дошкульна нота

Бринить на серці, наче на струні,
І крає

Двоякісне перо — стилет і стилос —
Навіки випало з поета мертвих рук.
Невже ж цим звершилось і завершилось —
Могила, нагробок і тихий Баунд Брук?

Й остання пільга і остання

О, ночі мої безсонні —
Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в’язень у зоні
Між ними правічного герця.

Я чую — серце готове
Летіть на рідні пороги,
А розуму гостре

Як упав же він з коня…

П. Тичина

Чи чуєш — в сні нічнім
Степ ледве диха.
Товаришу, почнім
Розмову тиху

Про те, як впали ми
У вирі бою —
Звалилися

Донбас… В ярах і улоговинах
Оази степових дібров,
На бабах з каменю карбованих
Тисячоліть рудіє кров.

На териконах і на пагорбах
Гуляє скіфський суховій,
Але не він —

Ходить хмуро між дубами,
Хижо клацає зубами.
Весь, як є – жорстока лють,
Очі так її і ллють.
Зачаївся і примовк.
Грізний звір цей, звісно, вовк.

Хочеш — вір,
Не хоч — не вір:
Привезли ракету
В двір!
Не для когось,
А для нас —
Всі вмістилися
Якраз.
— Пуск! —
Знаходим кнопку
Вмить…
А ракета
Не

Дмитрові Павличку

Благословила мати в полі
На білий світ своє дитя.
Два кольори одної долі
Переплела на все життя.

Один священною любов’ю
Щодня ятріє на

Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс.

Дмитро Фальківський.

Товаришу Дмитре Фальківський,

Пам’яті Юрія Троця, волинського журналіста

Друже наш і щирий Побратиме,
Як це так, що вже тебе нема!
На чоло з дорогами крутими
І на карі очі — впала тьма.

Впала

Мусліму Магомаеву

Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.

Ти

І
Усе прекрасне на Землі
Бере початок з колоска,
Що променіє на стеблі,
Немов душа трудівника.

Чи то клекоче в домні сталь,
Чи чорні краємо пласти,
Чи вперлась в обрій

Земляки зустрілись зненацька,
Не бачились років зо три.
Шинкарка — мальована цяцька —
Налива бозна по котрій.

В келишках мов жевріє віскі,
А в кухлях піниться пиво.
Про

Де попіл пилюги на спориші осів,
Край шляху битого утікачі днювали,
І скрип вантажених пожитками возів
Той самий був, що й за татарської навали.

Який він тягосний — возів

Вона осіла в моїй підсвідомості,
і як лише закрию
темрявою очі,
її болі
вщеплюються в мої нерви
і пускають парості.

Її сльози
виїдають мої зіниці,
її

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих

Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так

А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.

Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки —

На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли, і звідти – в ранню осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи

Нас садовили, нам вітальні