Про війну

Котилася ніч по дорозі,
колисала в житах перепілки.
Спали зерна в тужавім колоссі,
не зривалося яблуко з гілки.

Тиша спати собі стелила,
та не спали в душі тривоги.
Давні

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Усіялася яса лісу,
І вави сиваві
На ріллі ран…
І ратно гонтарі
У квіт нив – гвинтівку.
І вижили сили живі.

Ти покуту куту копит,
У тяму хирих ум’яту, —
Вічем мечів,
Вічем зим… А форт Січі — строфами з мечів.
Ти поки сип оті літописи копит,
Видихи див,
А ми — зимами, зимами,

Я – Леда, ти – цитаделя,
Закопана напоказ…
Ув орбіті брову
Я –
Воркун у кров…
І мажорно сон рожам,
А тіло літа…
І тіл експресія… І серп скелі ті –
Аж

Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх сил
мені палало.

Я миттю переплив ріку
і пісню млосну.
А ти сто літ, як в сардаку
пішла на

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…”

Сьогодні із трьох спроб
два рази назву Василя Стефаника.

Мені здається, що подібне щось
відбувалося і з тобою,
бо то не куля тебе вбила,
то хліб замочився в крові, в маминій

Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.

Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в

Тремтіли коні на стерні,
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Ти

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай — єдина мить.
Один лиш

Я жив у пні обпаленім,
як вуж.

В отарі крадьки вим’я ссав овече.
Вмирав вояк безвусий, безоруж.
Вповзав мій жаль в пробиті груди, в плечі.

І я закільцювався і поник.
В

Я знаю, від чого я гину.
В годину крикливу й глуху
я крові чужої краплину
не злижу, як звір, на снігу.

Коли я прощаюся з вами,
сухі облизавши уста,
сповитими матір’ю

Ви – сумнів, він мусив
На рать – таран,
Удар за зраду,
Вимулом смолу мив –
А то пурха хрипота,
А ще та теща…
У хижу – вужиху!
У… громада жада моргу.

Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.

Самовпевнений, впертий, жорстокий,

Нехай — обвал. Нехай — лавина.
Не відсахнусь. Не відступлюсь.
В такому віці! так нестримно
Високим полум’ям займусь!

…Ущент розтрощуючи долю,
На грані щастя і плачу,
В

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Мотор – кротом,
А
Висі місив
Радар.
І
От — сталебетонно тебе лат сто:
Стоп! “О!..” — “Тс!..”