Про війну

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Чекали зиму світлу, сніжно-білу,
Відречення від погані і зла.
Орда граків на місто налетіла
і чорним, чорним небо облягла.

Зима хирлява, ніби від хвороби.
Немає ні морозів,

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Я вам заздрю, граки.
Ви над містом літаєте сірим,
Навіть небо черкаєте
чорними хмарами крил.
Ми — безкрилі і злі.
Ми маленькою міркою мірим
і себе, і сусідів,
затоптаний

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.

У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли

І лукавому –
умова кулі.
І лукавому –
мова кулі…
Ого, Вакула, лукавого
Унуртував у труну.

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

Меча років – об вікна ранків, бо
вік орачем.
Меча років – об риму мир, бо вік
орачем.

Мотор – кротом,
А
Висі місив
Радар.
І
От — сталебетонно тебе лат сто:
Стоп! “О!..” — “Тс!..”

Наган… око… наган…
– На! – громом орган.
Нагла гулява в яру, калган…
– А! – дурманами зрізала зір зима
нам руда.
Жада ж!
А ген сивен сон не висне? Га?
Наган? У дугу –

Скільки над ним
та громів прогриміло,
перегоріло,
прогомоніло.
Тільки ж води
із того джерела
не вб’єш
і не вичерпаєш до дна.
Смерть упивалась,
скорбота

Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на

За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.

Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів,

Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.

Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені

Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…

Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.

Його не чую ще, але гілки
уже

Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не анабш, куди її подіти…
(Спалиш — сам згориш!)
Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не