Про війну

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
“Не терпіте ж, поготів!!!”

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
“Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…”
Хочеться запитати:
“Куди ж ви зібралися йти?”
У відповідь: “Йдемо спати!”
або ж “…

Так легко нам. І ранок — мов пастель.
Та ще звучать, глибинні і гортанні,
живі пісні загиблих на світанні,
полеглих у траві між двох пустель.

Ще з нами ті, хто бачив це.

що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі

Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік

І
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь і пристанища

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,

був як темна грамота із титлою
чи земля

Любов к отчизні, де героїть,—
поет повчає земляків,
але сирітства їх не згоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця

Увечері, коли зійде горіння
зірок і ліхтарів, і наші очі
такі стають глибокі, аж пророчі,
а руки від утоми — мов коріння,
і в суєту життя, немов у кліті,
пірнаємо,— в освітлені

Лічилка

Літо, спека, бо жнива.
В житі зайчиків аж два.
— Де ми будем, брате, жити,
Як покосять в полі жито?

— Раз, два — та й тікати
Буде нас стіжок

Казка

Біг бичечок білий, біг,
А в бичечка збитий ріг.
— З ким ти буцався, бичок,
Як зламав собі ріжок?
— З хижим вовком я змагався
У бою ріжок

Із “Любов у трьох часах”

1
Під спомином про евкаліпта,
під зеленню його весни —
лежатимеш, і сонце в річку
впаде з блакитної гори.

Чекатимеш в вільготі

За сполохами, за громами,
За вибухами, за димами,
За дорогами, за роками,
За сторіками, стоморями
Голосу твого не почути,
Образу твого не забути,
Бо мова твоя затихла,
А

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І

(напис на книжці)

Настане той день неневзначай
Із ночі і темноти.
У ряди за стрілецький звичай
Стануть такі, як і ти.

Зі сердець, що їх мають горі,
Повних

Завчено, навіть якось ніби книжно,
розповіда прочанам провідник
про те, як полум’я з’їдало хижо
собор і як престольний хрест поник
від лихолетного Люфтвафе смерчу,
як шал вогню

Вузькі алеї й нагробки — впритул.
Старого цвинтаря планована тіснота.
За мурами не чути міста гул,
А тут лише одна дошкульна нота

Бринить на серці, наче на струні,
І крає

Двоякісне перо — стилет і стилос —
Навіки випало з поета мертвих рук.
Невже ж цим звершилось і завершилось —
Могила, нагробок і тихий Баунд Брук?

Й остання пільга і остання

О, ночі мої безсонні —
Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в’язень у зоні
Між ними правічного герця.

Я чую — серце готове
Летіть на рідні пороги,
А розуму гостре