Про війну

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті…
Баба цілується з дідом.
Ох,

І просто було — немов без душі.
І церква тиснула злотом.
Любив — не любив, і жив — і не жив,
А вже захворів польотом.

До весел мене прикував Харон.
Я долю піснями

Погано скінчилась казка.
Неніжно упала шабля.
А ми в дерев’яних масках.
І нас вже церкви не ваблять.

До себе — Чумацьким Шляхом
Ідем. Обіймаєм дзвони.
Ховаємось — п’яні

Стояв зажурений.
Не молився.
Не хотів турбувати Бога.
На яйцях сиділа нація,
Над якою — дорога.

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена…
Порізана

Все сказано.
І музики катма.
Середина засмічена базаром.
Душа — гаман, блискучий, мов зима,
Що дихає на прапор перегаром.

Спокійно й сиво в рідному краю.
Як похоронки, з

Відмовляюсь від усіх ролей
В цьому чорно-білому спектаклі.
Мабуть, нам іще не дуже зле,
Мабуть, кров тече іще по краплі

У скляних годинниках з піском,
Начебто по капельницях

На вікні замерзлі краплі.
Ніч травнева глупа.
Східний вітер гострить шаблю,
А північний тупить.

Нещасливі пишуть вірші,
Богослови — зляться,
Що міста щоразу

Вже на цій планеті, як в тюрмі.
Є церкви, є платні туалети.
На рвучкому вітрі перемін
Навіть не читаються газети.

Пахне правда, що я упізнав,
Мов перечепився через

Тисне “жись”. Дурні, як серце, люде
“Родіну” міняють на товар.
Буде все, а спокою не буде.
Під асфальтом ждатиме трава
Того, хто іще не нарождений,
Хто погас без дерева й

Пахне воском і хлібом зелена стара земля.
Жовтий цвіт в біле листя, як птахи торішні, капле.
Коні вірять у Бога, а люди у короля,
В повний Місяць, в який звжиріла козацька

Берег як берег. Вода як вода.
Небо — зачитане до зірок.
Зустріч із мрією така молода,
Як розіп’ятий пророк.

Візьмеш її руки — вино тремтить.
Невже усьому вінець?
Крапля до

То плював на ріку, то тягнув її вдаль, за собою.
Аж тремтіло вино від далеких невадських стрільб.
З хліба кулю ліпити?
Собі здаватись без бою?
Добре предкам жилося —
Вони

Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові. Не хочеться боліти.
Єдина втіха: є куди рости.
А ще утіха: є за що боротись.
Та от печаль: що

По лезу ножа лише із ножем пройдеш.
Зозуля куватиме в теплих, як сльози, скронях.
Шаблями по рейках — яких вже нема ніде.
Імперія гола.
Цілуються лежачи коні.

І кирзові лиця

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю — то їхні вина.
Де

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як

сховатись за віспу за спини за виступи
обдерті сідниці стулити руками
чотири дороги спіткнулись об камінь
чотири дороги лишились обвислими

на п’яту під ранок усе

це розріджене повітря не закінчиться ніколи
ніби варвар в стійлі папи ні стояти ні втекти
люмпен вирвався на волю алебарди стали колом
з-під землі уже прозрілі повилазили

затуркані розтуркані затуркані
розтуркані зубами догори
свистали ми забитими форсунками
і по одному утікали з гри

а вже колоду посипали попелом
хай інший хтось приходить