Про війну

потворні дощ покора і спасіння
потворний сад де вигуки і зграї
і самота що лузає насіння
над тілом молодого самурая

і вершники що обрані з півсвіта
місити гній коронного

чого мені далі чекати жінки і вода
піски і дерева в руці череватого будди
і тихий коханець покірно іде по слідах
цитуючи коло за колом лукаві талмуди

і день вимиває розморені

по інерції крик по інерції постріл з лука
хутірне зазимів’я перетяте полудою ґанку
і розпука як гроно як грижа як гра розпука
перед ранком життя опустошена перед ранком

де

порозсипавши сутінки і шкло
порозбиравши вежі і залоги
ми виявляли що житття було
точнішим від своєї перемоги

воно трималось чіпко за полу
воно повільно дерлося до горла
і

за димом за струпом невидимі інші стихії
хорує над хором розгорнута кара нудьги
учора сказали вертайте голоблі на київ
сьогодні мовчали у степ розгортайте сніги

і дні непокірні

остроголосні привиди речей
ще міняться ще несть їм ореолу
якого безу простір цей тече
яким крилом перегортає тору

мислитель масок викришив пісок
сліпі долоні як вершини

банда грала навиліт і росяні коси губила
на колосся падучі викапував пристріт гіркий
що сьогодні чекає товаришу степ чи могила
чи поранена птаха припаде до гирла руки

що

за краплею крапля сповзає під лід
обвиті губами цибаті штативи
ми гордо вивчаєм цей жадібний світ
як випите з ночі розморене чтиво

нам пити повільно ми випари п'єм
сльоза

чия то ґою праща несповита
чия по світу лань пустелю п’є
нехай до жита докульгає свита
на неї в московита дружба є

не язиком то каменем прилиже
дізнатися чи зиждеться

поцілований кожною буквою
розчленованих твоїх слів
я терплю в мене губи попукали
є сусальна жара в землі

є потреба випити зайвого
розчахнутися серед трав
є шалена потреба

це небо ніби ґирґалиця з рук
розлазиться в потріскані судини
а ми його збирали і садили
на полі брані свій порожній звук

не молотом не ломом не кайлом
не помелом на коло

Василеві Герасим’юку

1.
якщо ніхто якщо нікого
якщо нікому доведеш
що вороги пливуть до бога
як поцілунки на манеж
що королям на цілий вечір
розтасувати

здиміє раптово і напружено
в реверанси зношених осель
те що перетравлюване душами
хлюпотіло й пінилось — усе

викришиться білим по червоному
на солодку паморозь

одноактовий день відкипів як смола
на дорогах безкровних ні серця — нікого
і покручений берег нудний як мулла
заховався покірно у темінь до бога

але ми ще зривали губату

довірившись тонкому спирту слів
живеш як риба стоптуючи пальці
де кратери звикають до землі
як пастухи до різьбленої палиці

як тільки відрізнивши день до дня
кусаєш губи

Гливка психіатрія домагань
не безконечна. Обсихають банти
розвішень наших. Безвісти прости.

Життя як розкурочений наган:
ні вцілити не здатне Божі ґранди,
ані в кишені жах

– Не дивись на мене, вуже –
я тебе боюся дуже.
Не підійду, й не проси –
Бережусь, щоб не вкусив.

Вуж образився: – Кусючка?!
Та ніколи у житті!
Стережу я нашу

У мого брата є пташка,
мала бавовняна пташка,
це я сплела йому пташку,
коли він ішов на війну.

Мотаючи нитку на нитку,
я думала, як моя пташка
в глибокій кишені

Повне мовчання. Збентеженість.
Моральна кодифікація.
Цинічні розмови про вічне –
Чуттєва глобалізація
світогляду.Модифікуємось
У формули агресивності,
У міфознак

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами