Про війну

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.

А сестра збіліла, як гомін

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

. . . . . . . . . . . . . . . . .
Чекав, моливсь, щоб згинуть хоч під плотом,
Тільки на волі, а не в тюрмі
І бачить він свій шлях, повен болотом
Людського мозку, в хвилі бурній

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Звідки той плач і те ридання,
Чи се прокляття, чи прохання?…
Се плач, страдання України,
Там кров залила всі руїни,
Гієни забенкетували,
Вірли очи пють…
Коли пожежі в скарб

Дивлюсь на повінь, що прийшла,
Дивлюсь на грізну воду;
Се плач і сльози і журба
І кров мого народу.

Там далі гори, береги,
Тут самі доли: ровінь,
По горах в путах ті

Гори білі, гори, блищучі брілянти,
Не сніг в вас білієсь, а сліз діяманти.

Скілько по вас гори крови покотилось!
Не одно серденько по горах розбилось,

Тут і там могила… одна

Байдуже? — ні! болить,
От доказ: сльози рясні,
Брілянтів огні ясні.

О, лліться, лліть, з душі,
Засію вами гори,
Кістками криті бори.

І там, де вас пролив,
Зростуть

Вікном Хороба зазира’,
У двері Голод стука, —
Отсі Карпати — то наш хрест,
Отсе життя — то мука.

А ще давить нас до землі,
Якась страшенна сила, —
Життя — терновий наш

Незнаю, що жура, терпіня,
Бо я дворянин — я магнат,
Мої ліси и полонини,
Землі богато, сім палат.

Дурний Русин то обробляє.
Най хлоп працює, нам панам —
Коли схочу, тогди

Невжеж тебе, ти мій народе
Хотят знову дурити,
И ти даєшся, тим пяницям
Зажмуряоч водити?

Завело тя у тьму далеко,
Злобне племя монголське,
И ще д тому на твоїй

Пийте кров, отрову?
Пийте до розсади!
Але й не чекайте
Братської поради.

Я вас не пораджу,
Пийте дале, пийте,
У тьмі, без науки,
Як бидлина жийте.

Придайте им

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…

Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда

Нераз ми голодовали,
Нас нераз и били,
Нераз наші мертві трупи
По дорозі гнили…

Ой то нераз нашим тілом
Чорні кавки тили,
Нераз вовки над нашими
Кістоньками

Співав би я, много співав би,
Щоби земля за тремтіла,
Як той гад серця не кусавби,
Якби душа не боліла.

Болить мене душа, тай дуже!
А в серцю мов ножом коле, —
Бо ти нас

Задзвеніли пута враз,
Тай до саблі кажуть:
— “Чом тирани
Тільки нами
Невільників вяжуть?

Чому люди задрожать,
Як нас споминають,
Чом ти здавна
Така славна? —
А

Виджу з сього островерьха
Аж по чорне море, —
Ах нещасний мій народе,
Горе тобі, горе!

Плачте гори, плачте сині,
Плачте, не шкодуйте,
Вий, ти вітре, бий, ти громе
Нові

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля