Про війну

Через поле широкоє
Плеще кінь дрібненький,
На конині старий дідич
Як той сніг биленький.

Уже поле перемотав
Дався на долину,
Но вже стиха, — приперає
Упрілу

Плавле кача по тисині;
— “Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину
Сам не знаю, де погину”.

Лає мати сина, лає
Син до дому не вертає… —
Серед поля не

Ліпше булоб не вродитись
Як по вас ходити,
Босі ноги оббивати,
В жаливі бродити.

Проливати кров із серця,
Сльозами вмиватись, —
Ліпше булоб пусті гори
З вами не

Хоть мня забий, як тобі дяка,
А хоть мені моє віддай,
Тільки з мого живого тіла
Живі куски не відривай!

Я тяжко терпів у кайданах
Рівно з тобою… Ти забув?
Тепер як брат

Посвячую п.о. А. Волошинови

Попід тоті сині Карпати
Боровся ти за святу волю,
Щоб ржаві пута розірвати
Здобути дітям кращу долю!

Терпів муки, що в день і в

Ти у гробі, ненько Україно,
Заснула під зелененьким дерньом,
А ми собі ноги покололи,
Як до тебе йшли — колючим терньом.

Тілько Голгофта й хрест перед нами
І ми несем його,

Породила дівка сина
В ярку під вербою,
І кинула на дорозі
Дитиноньку свою.

Ішли туди пани возом,
Підняли дитину,
Щоб якоїсь бездольниці
Синок не загинув,

І

Хибаж наші гіркі сльози
В море не стікали!
Хибаж тоті сині моря
Вже повисихали.

Треба з огньом бурі, тучі
Наше горе стерти —
Що ми встали і воскресли
З духової

Ой високі гори як під вами сумно;
Зірниця не зійде, соненько не блисне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне,
Бо під нашим небом чорна хмара висне
А щоб розійшлася дочекати

Коли ти правдивий Боже — бач і плач!

А не смійсь над нами,
Не катуй катами
І не розпинай.

Спусти їм на доми,
Блискавки і громи,
Огнем їх пали.

Спусти синє

Звідки той плач і те ридання,
Чи се прокляття, чи прохання?…
Се плач, страдання України,
Там кров залила всі руїни,
Гієни забенкетували,
Вірли очи пють…
Коли пожежі в скарб

Дивлюсь на повінь, що прийшла,
Дивлюсь на грізну воду;
Се плач і сльози і журба
І кров мого народу.

Там далі гори, береги,
Тут самі доли: ровінь,
По горах в путах ті

Гори білі, гори, блищучі брілянти,
Не сніг в вас білієсь, а сліз діяманти.

Скілько по вас гори крови покотилось!
Не одно серденько по горах розбилось,

Тут і там могила… одна

Байдуже? — ні! болить,
От доказ: сльози рясні,
Брілянтів огні ясні.

О, лліться, лліть, з душі,
Засію вами гори,
Кістками криті бори.

І там, де вас пролив,
Зростуть

Пийте кров, отрову?
Пийте до розсади!
Але й не чекайте
Братської поради.

Я вас не пораджу,
Пийте дале, пийте,
У тьмі, без науки,
Як бидлина жийте.

Придайте им

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Ходить бідний жебрак у жебри,
З села в село, з хати до хати
Котрий схоче, тот дасть кусочок,
Щоб за нього святих згадати…

Не мило му трястись, терпіти,
Бо вже йому біда

Чія та могила, там на бережечку,
Хто там спочиває під дерньом зеленим,
Хто там спить сном вічним, від своих далеко,
Що йому там сниться, під хрестом вбаленим?

Ой йому там

Нераз ми голодовали,
Нас нераз и били,
Нераз наші мертві трупи
По дорозі гнили…

Ой то нераз нашим тілом
Чорні кавки тили,
Нераз вовки над нашими
Кістоньками

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля