Про війну

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити

Слухав птах на дротах,
Як гуде телеграф.
А гудів він отак:
Гу-гу-гу… тік-тік-так…
Тік-тік-так… гу-гу-гу…
Ско-ро… бу-де… все… в сні-гу…

Та зненацька із дротів
Птах до

Гей, зеленії Карпати,
Чом’ такі сумні?
Чи у горах, чи в тих зворах
Втратили пісні?
Ой, мовчать Карпати — тільки
Вітер відповів:
— Розділили Україну
Поміж

Ой, чиї ж оце могили
заросли у брості?
То борці там положили
молодечі кості.

Рвали рабства всі тенети,
йшли у бій завзято,
їх скосили кулемети,
вбили їх

Років тисячу в неволі
жив отой народ,
і без щастя, і без долі,
серед бід, незгод.

Вороги ж бо збиткували,
задавали муки,
за нізащо катували
і в’язали

Ми волю вигризли з бідою,
Скажіть, будь ласка, де вона…?
Остались далі ми рабами,
Свободи справді ще нема!
Гей, гей, народе мій бездольний,
А доки спатимеш?

Вставай, пригноблений народе,
З летаргії вставай!
Пора велика вже приходить,
Воскресне Рідний Край.

Лишаймо ми тепер роботу,
У бій рушати час!
У пропасть поженем цю

Пускають кулі нам у груди,
Бо завидять, що ми живем,
Як мухи гинуть наші люди,
Палять і нищать нас вогнем,
Та ми вперед ідем,
Ідем!

Кайданів ми не

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

О, звідки плач, гірке ридання,
Сльозами прохане благання,
Розпуки голос відкілля?
Це плаче Галицька Земля,
Ридає ніжна Буковина,
Рида’ Загіря сирота:
О, нене, рідна

Росився кров’ю рідний ґрунт,
Невільним стало ясно:
Або ми піднімемо бунт,
Або ми згинемо нещасно.

Спалили в трьох ми трон вогнем
Терпіти далі годі!
Ми три брати, ми

Хто сидить з думками
Пізно при столі?
Що розповідають
Зморщки на чолі,
Де страждання тисне,
Де зарився сум,
Де тривожна думка
Блисне через ум.

Не питайте, хто

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

Наче у кітлі ми —
гори звідусіль —
звідси не почути
зойк нужденних сіл.

Люд у безробітті
з голоду опух…
Дармо тут ридати —
цілий світ оглух.

В неврожайні

На празник Покрови
була повінь вод…
На празник Покрови
стріляли в народ.
Кров мого народу
стікала у воду…
На празник Покрови
стріляли в народ.

На празник

Як різня почнеться —
будеш в ній і ти…
Знай, що є Вкраїна,
знай, що є брати!
Ви не витягайте
меч на свого брата!
Убивайте ката,
ріжте ворогів!

А дістанеш

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Служили в пана два брати,
Зазнали горе, муки,
Пан окрадав і збиткував
І спутав їхні руки.

Та вирвались вони із пут,
Не стало більше пана,
Заблисла воля золота,
Велика,

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,