Про війну

Качки летять! Марієчко, — качки…
Качки летять! У крилах свище небо…
Важкі соми пригублюють гачки,
І жовкне білий світ навколо тебе.

Маріє, мріє, мрієчко моя,
Моя Марієчко

Лошиця з дикими і гордими ногами,
Із ніздрями рожевими на сонці
І матово-темнавими вночі,
Лошиця із мінливими очима —
То чорними, то синіми, то мідними —
Під мідним пасмом

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб’я,
З-попід неба димаровий дим,
І

Винова дама, — а гора Хомок, —
Винові крила темінь розпустила,
І запросив голубку голубок
Потанцювати танго любомиле.

Вечірнє танго, танго на Хомку, —
Ти обіймаєш білими

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках на школу, і одежу,
Та на харчі вже

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях —

Непохоронене, невбите, —
Мерані золотий, лети! —
Твоє ім’я, мій

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо вже минуло, пташка не співає,
А я ходжу, броджу по сумному гаю,
Аби хто не бачив, як серце ридає.

Летить чорний ворон, по-під тебе

В ночі по скелях блука душа моя,
На кровавих крилах,
Всі Карпати облетіла,
Облетіла, й розпитала
Батьків у могилах.

Одних за волю повісили кати,
Щоб орли

Великий твір ми будували
І кров давали з наших жил,
Фундамент йому мурували,
Й самі лігали до могил.

Думали, що його каміння
Ніяка сила не звалить,
Щоби тих славних,

О, скажіте, добрі люди,
Що зі мною буде?
Чи без серця можна жити,
Гори ці любити?
Бо від жалю,
Від печалі
Тріскає воно,
Що в віконцях
Сяйва сонця
Вже нема

Під вікнами хати штики заблищали
І сунув до хати мадярський жандар,
А очі у нього щось хутко шукали:
“Чи тут живе — каже — поет і бунтар?

Чи тут живе знаний Угорщини

Віки пройшли понад Карпати
У боротьбі твоїй нерівній,
Бажав ти пута розірвати,
Зажити в Батьківщині вільній.

Не раз відчув під батогами
На власній шкурі панську

Ще й на світ він не зродився,
Ще його й не знали, —
А кайдани вже кували,
Пута лаштували.

Ще під серденьком матуся
І не доносила, —
А вже голодом морила
Невидима

Ллються, сльози мої, ллються,
Моє серце трісне з жалю,
Точіть серця кам’янії
Бо пропаду під печалю.

Якжеж серцю не топитись
Та як йому не боліти?
Коли виджу,

Ще го й на світі не було,
Ще го й не знали,
А вже пута паровали,
Окови ковали.

Ще го мати не зродила,
Під серцьом носила,
А вже руки пов’язала
Нечувана

Служили раз два братя в пана,
Який їх майна відобрав,
Бідували дуже в тирана,
Тиран ще д тому й катував!

Їх дорога — колюче терня,
Без куска хліба, без води,
Посіяли в

. . . . . . . . . . . . . . . . .
Чекав, моливсь, щоб згинуть хоч під плотом,
Тільки на волі, а не в тюрмі
І бачить він свій шлях, повен болотом
Людського мозку, в хвилі бурній

Незнаю, що жура, терпіня,
Бо я дворянин — я магнат,
Мої ліси и полонини,
Землі богато, сім палат.

Дурний Русин то обробляє.
Най хлоп працює, нам панам —
Коли схочу, тогди

Невжеж тебе, ти мій народе
Хотят знову дурити,
И ти даєшся, тим пяницям
Зажмуряоч водити?

Завело тя у тьму далеко,
Злобне племя монголське,
И ще д тому на твоїй

Задзвеніли пута враз,
Тай до саблі кажуть:
— “Чом тирани
Тільки нами
Невільників вяжуть?

Чому люди задрожать,
Як нас споминають,
Чом ти здавна
Така славна? —
А