Про війну

Друзі, виряджаючись в дорогу
До ясної звабної мети?
Не звикайте ви ходити в ногу,
Надто — переходячи мости.

Міст не може втримати громаду —
«Ліва-права!..» —
в прірву з

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

Це, певно, наших днів ознаки —
Усім висловлюєм подяки,
Даєм на пам’ять ордени,
Лишаємо машини й дачі, —
Щоб тільки йшли від нас!
Одначе —
Не йдуть на пенсії

З невбитого ведмедя шкуру куплю
На шубу голому королю!..

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Усе — немов під чорним кодом,
Що новина — то й переляк:
Зіткнувся потяг з теплоходом,
В автобус врізався літак.

Ні, навпаки: то сам автобус —
В «підводку», з атомним

В сонячну липневу пору,
Влад примірюючи кроки,
Йшов Панько з роботи
Поруч
Із начальником високим.

Йшов із Ними — як на святої
Не балакав — тільки такав,
І раптово —

І тих… і тих… уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з

Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія

Пристою коло тебе і візьму
Ту вогнелику пам’ять незабуту:
Переведу на слово, на тасьму,
На руку ту, що нас веде за руку.

Гірка моя прискорена любов:
На світі Севастополів

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б,

За віком вік — до Курської дуги.
Від пірамід — до атомної згуби.
Завіса! Все, товариші боги!
Мені не смішно. В мене змерзли губи.

Комедія закінчена. Амінь!
Небесний дзвін

Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике.
— Не обійду вас усіх, — каже

На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами

Час пливе – та однак не минає
Біля серця гадюча жура:
Чуєш, брате: Дніпро висихає!
Ще рік-два – і не буде Дніпра!..

Ще рік-два – і розверзнеться згуба,
Розгуляється ґвалтом

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи – чуєш: зоряні світи…
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.

Уже брунькує в даль зухвала

Двір оцей, полишений тобою,
І тобою – де ми? Нас нема!..
Заростає густо кропивою,
А вона лютіша, ніж зима.

А вона росте, росте і глушить
Навіть наші ще малі сліди;
А вона

Що зі мною: небо без блакиті,
Перепони зводяться сторчма… –
Наче я блукаю в лабіринті,
А із нього виходу нема.

Тьма доріг – і це непояснимо,
Густо – терновище край