Про війну

В житті багато підлого й брудного,
Що в ідеал пуска ядучі стріли.
Говориш:
«Ми хотіли не такого…»
А скажеш:
«Ми такого не хотіли!..»

Миротворці, хочете ви знати,
Записать до вічних папірців,
Задля чого винайшли гармати?
Щоб перестріляти горобців!

А сусід мій не може спати:
Десь-бо вичитав з древніх книг,
Що в людини вразливі п’яти,
Що тепер жди біди від них.
Тихі скарги, жалі, протести
Шле він долі сім літ підряд:
—

(Нова нота в старій мелодії)

У серпні, сонячного дня
Прийшло до річечки Ягня —
Ягня води напитись хоче.
Аж раптом Вовк з’явивсь як стій!
І чути хижий голос вовчий:

Іванко завтра ніде в перший клас.
Такий хлопчина — вже мудріший нас.
От знов задумавсь посеред обіду
І враз:
— Скажіть, а де я взявся, діду?
Дід — ложку вбік, моргнув до баби

Цей прецедент в утробі часу виник
І утвердився, як фатальний крок:
Йдемо на суд — а вже готовий вирок,
Невідворотний, як судьби дзвінок.

А чи дзвінок Того з номенклатури,
Чий

Ким ми стали, сліпі поторочі,
І який нас чекає кінець?
Зголоднілі,
Вже й бринзи не хочем,
Якщо треба доїти овець.

О, той вічний гук і брязкіт зброї,
Вічні крики про чиюсь вину!..
Те, що можна взять було без бою, —
Не берем: ні, нам давай війну!..

Брели ми полем навмання,
Аж бачим: скаче зайченя!

Чи не омана? Тільки ж ні:
Стриба, сіреньке, по стерні.

Це вперше за багато днів
З нас кожен диво це зустрів.
Ми,

Нікому бути женцем, свинопасом,
Чи смолокуром в далекій тайзі,
Нікому прати червоні лампаси,
Нікому бути слугою слузі.

Нікому камінь в кар’єрі довбати,
Нікому дбати про

— Тепер не буду я товстіти більш,
Є древній спосіб для направок скорих:
«Поснідай сам,
Обід із другом з’їж,
Вечерю ж хай з’їда за тебе ворог!..»

Минає час… І справді схуд

Наш звитяжний Юрій-змієборець
Гострим списом прошпилив змію, —
І тепер летить як переможець
У столицю славную свою.

Він надраїв каску і халяви,
У палац з’явився: — Я вже

— Ізнов на тебе скаржаться, поглянь:
З’їв зайця!.. Скажеш, не твоя робота?
—Він так дививсь на мене, той вухань,
Що я не зчувся, як роззявив рота.

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Друзі, виряджаючись в дорогу
До ясної звабної мети?
Не звикайте ви ходити в ногу,
Надто — переходячи мости.

Міст не може втримати громаду —
«Ліва-права!..» —
в прірву з

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

Це, певно, наших днів ознаки —
Усім висловлюєм подяки,
Даєм на пам’ять ордени,
Лишаємо машини й дачі, —
Щоб тільки йшли від нас!
Одначе —
Не йдуть на пенсії

З невбитого ведмедя шкуру куплю
На шубу голому королю!..

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Усе — немов під чорним кодом,
Що новина — то й переляк:
Зіткнувся потяг з теплоходом,
В автобус врізався літак.

Ні, навпаки: то сам автобус —
В «підводку», з атомним