Про війну

Вигнаний всоте з раю
За сатанинське зло, –
Добре, що забуваю,
Як мені там було…

Глини вдосталь – чавка під ногами:
Це – заміс, це лік від самоти:
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Нам жінок не треба – ми брати.

Що нам рай – там зваба: змій на древі,
І твоє

Що вже судилось – не об’їдеш возом
В гулажнім царстві тих жахних років:
Так, слідчі знали: ми ховаєм розум,
Бо ж судять дурнів, а не мудраків.

Тож спершу треба плюнути у

Батьків присуд – може я відбуду,
Перетерплю, згіркну, проклену?..
Бо вже й так – де дітися від блуду,
Що мене загнав на чужину?..

Батько сивий, зморені суглоби –
Хай приляже,

Женеш коня, пришпорюєш, батожиш –
У грудях повно юної снаги, –
Назустріч дням, підступним і ворожим,
Назустріч дням, де люті вороги.

Це жереб наш, це наша чорна мітка,
О так,

Чим плачу за щирість, за довіру,
За твої надії, за руїни?
Це коли б із серця здерти шкіру –
Ось тобі і карта України.

Все на нім криваві шрами, стигми,
Все на нім сльозить і

В житті багато підлого й брудного,
Що в ідеал пуска ядучі стріли.
Говориш:
«Ми хотіли не такого…»
А скажеш:
«Ми такого не хотіли!..»

Миротворці, хочете ви знати,
Записать до вічних папірців,
Задля чого винайшли гармати?
Щоб перестріляти горобців!

А сусід мій не може спати:
Десь-бо вичитав з древніх книг,
Що в людини вразливі п’яти,
Що тепер жди біди від них.
Тихі скарги, жалі, протести
Шле він долі сім літ підряд:
—

Ким ми стали, сліпі поторочі,
І який нас чекає кінець?
Зголоднілі,
Вже й бринзи не хочем,
Якщо треба доїти овець.

Біля хати і в хаті —
Скрізь нестатки трикляті
Обсідають пороги.
Радять друзі губаті
Чорту душу продати, —
Та й чорти нині вбогі…

О, той вічний гук і брязкіт зброї,
Вічні крики про чиюсь вину!..
Те, що можна взять було без бою, —
Не берем: ні, нам давай війну!..

Брели ми полем навмання,
Аж бачим: скаче зайченя!

Чи не омана? Тільки ж ні:
Стриба, сіреньке, по стерні.

Це вперше за багато днів
З нас кожен диво це зустрів.
Ми,

Нікому бути женцем, свинопасом,
Чи смолокуром в далекій тайзі,
Нікому прати червоні лампаси,
Нікому бути слугою слузі.

Нікому камінь в кар’єрі довбати,
Нікому дбати про

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.

Друзі, виряджаючись в дорогу
До ясної звабної мети?
Не звикайте ви ходити в ногу,
Надто — переходячи мости.

Міст не може втримати громаду —
«Ліва-права!..» —
в прірву з

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

Це, певно, наших днів ознаки —
Усім висловлюєм подяки,
Даєм на пам’ять ордени,
Лишаємо машини й дачі, —
Щоб тільки йшли від нас!
Одначе —
Не йдуть на пенсії

В сонячну липневу пору,
Влад примірюючи кроки,
Йшов Панько з роботи
Поруч
Із начальником високим.

Йшов із Ними — як на святої
Не балакав — тільки такав,
І раптово —