Про війну

На тернистій життєвій стезі
Як не схибити бранцю побожному:
Маю ангела – так, як і всі,
Маю чорта – дається не кожному.

Звідти зріє моя ненасить
Проминання морозними

Це молоде ягня відібране на жертву,
Вже точить жрець ножа – о так, воно впаде!
А я кричу богам насуплено і вперто:
Не рухайте його, воно замолоде!..

А я комусь кричу, зриваюся і

Знову доля карти розтасує,
Знов затьмарить лихом геть усе…
Він же знав, Отець, що жертва всує,
Смерть страшна – а людство не спасе.

Він іще озлобиться, накличе
Війни, мор,

Ось тепер край річища земного,
На перетирлованій стерні, –
Похвалюся: я не вбив нікого!
Похвалюсь – і болісно мені.

Бо ж тепер, коли регочуть «гради»
І печаль на землю опада

Після звільнення із німецьких каторжних таборів – наші: фільтраційний, трудовий. Шахта в Єнакієво…

У шахті тій… Мовчи, бо проклену!..
У шахті тій, що й досі крутоспадна,

Василеві Бондареві, з яким разом після фашистської каторги проходили «фільтрацію» у Львові, в бараках недавнього концтабору Янівський – а звідти були скеровані для покути на донецькі

Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,
Ось і брама – хто тепер її відчине?
А за нею – довгий, довгий, довгий ряд:
Мертві ангели з голодними очима.

Білі крила, як у білих

Дикий степ з уяви козака,
Тополина, як похмільна чарка…
Ще вітряк з етюду Патика –
Що у ньому жив, напевно, Барка.

Не вилазь із нього, не вилазь:
Маєш стіл для праці – куті

Знов таке – мов сповідь при вині,
При високій славі чи неславі:
Бог простив розбійнику? Я – ні!
Ну хіба що в смертну мить Варавві.

Бог пішов – та чи до злидаря?
Митар

В царстві суєтної благодаті,
В царстві правдожерства і бридні –
Дід казав: – Ми розумом багаті?
Прикидався, внучку: ми дурні!..

Ти прикинься: ваша правда вища,
Ваша мудрість

Сатанинський чи божий проклін,
Чи заклята ворожа всесилість?
Вже загинуло сто Україн,
Сто дубових хрестів похилились;

Вже запалися сотні могил,
Похлинулися всоте Сибіри,
І

Женеш коня, пришпорюєш, батожиш –
У грудях повно юної снаги, –
Назустріч дням, підступним і ворожим,
Назустріч дням, де люті вороги.

Це жереб наш, це наша чорна мітка,
О так,

Іванко завтра ніде в перший клас.
Такий хлопчина — вже мудріший нас.
От знов задумавсь посеред обіду
І враз:
— Скажіть, а де я взявся, діду?
Дід — ложку вбік, моргнув до баби

Цей прецедент в утробі часу виник
І утвердився, як фатальний крок:
Йдемо на суд — а вже готовий вирок,
Невідворотний, як судьби дзвінок.

А чи дзвінок Того з номенклатури,
Чий

Ким ми стали, сліпі поторочі,
І який нас чекає кінець?
Зголоднілі,
Вже й бринзи не хочем,
Якщо треба доїти овець.

Наш звитяжний Юрій-змієборець
Гострим списом прошпилив змію, —
І тепер летить як переможець
У столицю славную свою.

Він надраїв каску і халяви,
У палац з’явився: — Я вже

— Ізнов на тебе скаржаться, поглянь:
З’їв зайця!.. Скажеш, не твоя робота?
—Він так дививсь на мене, той вухань,
Що я не зчувся, як роззявив рота.

Лиш де з’явиться Сократ*, —
Вже й гука один вельможа:
— Я тобі по духу брат,
В нас обох є іскра божа.

Оба вчені й мудрі ми,
На братерство дай-но руку!
Та Сократ — як од

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Усе — немов під чорним кодом,
Що новина — то й переляк:
Зіткнувся потяг з теплоходом,
В автобус врізався літак.

Ні, навпаки: то сам автобус —
В «підводку», з атомним