Про війну

Не катуйте, не тягніть на дибу,
Змилуйтесь — за нього я прошу:
Правда — він спалив прилюдно книгу,
Так — свою ж, а не чужу!..

Як спалив — чи з намислу, чи здуру?.. —
Небагато

Ти й справді виписався, бачу,
Ти вичерпав себе до дна,
Бо цю нову твою невдачу
Вже й навіть критик обмина!..

Гляньте, Моська на Слона
З критикою в пресі!
— Дзяв-дзяв-дзяв! — неслась луна
В дальнім піднебессі.

Там примітили: — Гай-гай,
Критика на славу!
Швидше, Мосько,

— А це по кому бемка дзвін?
— Поет… Ще вчора був здоровий…
Та — впав на полі слави він —
Під тягарем вінків лаврових…

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – «на коня»,
І вже кінцева… не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо,

Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.

У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб

Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під

На подвір’ї кінь ірже.
– Хто це? Хто на мій поріг?
– З пирогом? Чи на пиріг?
– Князь, здається…Та невже?
– В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.

Срібні вуса,

Моєму другові і землякові акторові Сергієві Кустову

Вірний друг мого болю, актор, арлекін,
Із душею, що наче покраяна сфера…
Наша правда без гриму не вийде на кін,
Наша

Композиторові, ректорові Львівської консерваторії, довголітньому в’язневі сталінських концтаборів

Дика скрипка північної ночі:
На ній струни з колючого дроту –
Часом

До Львова, схованого в мушлю –
Це духу вічна ненасить! –
Явився він гінцем, імущим
Забуту правду возвістить.

До Львова, скутого в погроми
Арештів, допитів, заслань,
Явився

У сутність, у вир пірнути,
В доречність, тугий крутіж:
Довженко спішить під Крути,
Він рветься: – Скоріш! Скоріш!..

Душа похлинулась бунтом,
Красу лиш йому віддасть –
Бо

Дике місто, змія і потвора,
Академія, форум, дурдом,
Ти стоїш – а вже гине Гоморра,
І кривавиться болем Содом.

Вавилонські обвалені мури,
На трофеях розбещений Рим… –
Не

На тернистій життєвій стезі
Як не схибити бранцю побожному:
Маю ангела – так, як і всі,
Маю чорта – дається не кожному.

Звідти зріє моя ненасить
Проминання морозними

Ось тепер край річища земного,
На перетирлованій стерні, –
Похвалюся: я не вбив нікого!
Похвалюсь – і болісно мені.

Бо ж тепер, коли регочуть «гради»
І печаль на землю опада

Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,
Ось і брама – хто тепер її відчине?
А за нею – довгий, довгий, довгий ряд:
Мертві ангели з голодними очима.

Білі крила, як у білих

В царстві суєтної благодаті,
В царстві правдожерства і бридні –
Дід казав: – Ми розумом багаті?
Прикидався, внучку: ми дурні!..

Ти прикинься: ваша правда вища,
Ваша мудрість

Іванко завтра ніде в перший клас.
Такий хлопчина — вже мудріший нас.
От знов задумавсь посеред обіду
І враз:
— Скажіть, а де я взявся, діду?
Дід — ложку вбік, моргнув до баби

Наш звитяжний Юрій-змієборець
Гострим списом прошпилив змію, —
І тепер летить як переможець
У столицю славную свою.

Він надраїв каску і халяви,
У палац з’явився: — Я вже