Про війну

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько

З кінця в кінець хиткого світу
мене заносить, хилита,
а за плечима слід мій вітер
моєю тінню заміта.

В паркан трухлявий, як літа,
упрусь – і падаю з парканом,
крилатим

Як по болоту кожен крок,
усе непевне під ногами,
і страх біжить очеретами
і пахне порохом думок.

Якщо не вб’ють, то покалічать,
до строку витіснять у вічність,
де й ми на

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.

Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Якщо накаже мачуха-столиця,
мені поставлять пам’ятник в Савинцях,
де я колись піїтом народивсь.
А в земляків відіб’ється на лицях:
«А це ще хто?!
І звідки він з’явивсь?!».

В пустыне мрачной я влачился.
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
А. С. Пушкин

Жив як усі і нудив світом,
проте вважав себе піїтом
і римував рядочки

Глибока осінь. Вечір пізній,
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струнах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі –
сьогодні

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

— Я правий, бо мудріший, пробі! —
Кричав Павло (синець на лобі).
— Ні, правда на моєму боці! —
Кричав Панько (синець при оці).
— Неправий той з вас, — Гриць озвався, —
Хто

Чортам по продавав душі,
Не бив Люциперу поклонів, —
А жив, неначе на межі
Пекельних і земних законів.

Чень, у душі є вдосталь струн,
Щоб грати: богу, дідьку, бісу.
«Я

Ти кажеш:
«Слово — це зброя».
Знаю,
Що сперечатись марно з тобою.
Все ж — для порядку — я запитаю:
А маєш дозвіл носити зброю?!.

Цієї книжки й разу не відкрили…
А в ній же, в ній десятки тисяч слів
Поет у поетичні строфи вплів —
Немов поклав до братської могили…

Не катуйте, не тягніть на дибу,
Змилуйтесь — за нього я прошу:
Правда — він спалив прилюдно книгу,
Так — свою ж, а не чужу!..

Як спалив — чи з намислу, чи здуру?.. —
Небагато

— А це по кому бемка дзвін?
— Поет… Ще вчора був здоровий…
Та — впав на полі слави він —
Під тягарем вінків лаврових…

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – «на коня»,
І вже кінцева… не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо,

Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.

У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб

Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під