Про війну

Східна легенда

Там, де стогне в руїнах вітер
І пугикає пугач – «пугу»! –
Підіймався колись під хмари
Гарний палац на всю округу.

Жив у ньому старий

Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам’ять не тривож.

Не долетіти навіть маркою,
У ті

Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.

Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на

Все брав з бою, боротьбою
Чин, кохання, місце в тресті…
Лиш — боротись із собою
Уважав негідним честі…

Усі однакові з лиця,
Алє — не в матір, не в отця:
Всі — копії із папірця…

«Кращого шосе нема на світі!..» —
Хваляться ремонтники у звіті.
В звіті — так! — погодимося з вами.
А шосе — лиш горбики та ями…

— Іду на дно!.. — кричав без тями.
Ну що йому сказати тут?
— Хіба одно: що під ногами,
Нарешті, буде мати грунт…

У сад
Директор повелів
Поставить вісім сторожів:

Тепер у сад злодіям зась! —
Сторожа пильнувать взялась.

Той свище, той у рейку б’є,
А сад прибутків — не дає.

Лине-плине коляда,
В коляді якась біда.

В чім причина тій біді?
Плаче кінь у коляді.

Плаче коник, аж рида,
Отака-то коляда.

Тужить, плаче, докоря,
Мовить до

А у дядька у Івана
Три листи з Афганістану,
Білі-білі три листи,

А четвертий лист крізь морок
Чорний-чорний, наче ворон,
Чорні хмари принесли.

Ми у дядька

Авторові “Літопису Самовидця”

Є книги для великої печалі,
Де сліз і крові плинні ручаї.
Я б не хотів, щоб книги ті читали
Ні внуки, ні праправнуки мої.

Там

Гукай на біду – не догукаєшся
клич на діло яке – не докличешся
хіба що здивуєш кого…
та й ведмедем тепер не здивуєш
хоч вивези на базар цілий цирк
Люди вміють самі по канату

Борисові Олійнику

Нехай там бетон чи гудрон,
Аеродром, космодром,
Чи залізнична платформа,
Горизонтально, чи вертикально,
Або й по діагоналі
Будь-яка

Я прокинувся
і мені було весело

Я вмився
поголився
наспівуючи пісеньку Слона
із оперети “Весілля в зоопарку”
і підійшов до вікна

Надворі було

Сірі ідуть.
Сірі…
Ховайтеся, білі,
Ховайтесь, рожеві,
Нишкніть, зелені…
Бо сірі ідуть.
Ідуть сірі.
Сірий не знає барви,
Сірий не знає мами,
Сірий не знає

Здається, ні гонитви,
ні облави, і вже на ситій пенсії стрільці,
але в очах то хлопчики криваві,
то листя спалахне, як прапорці.
І що не день прозорішає крона,
і скоро вже під

В. Герасим’юку

Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.

За

Усе спливло водою, димом,
і молодість, неначе мимо,
як за водою, за очима,
і, як зоря, уже не зійде.
Стоять порожні двійко відер,
висить коромисло горбате,
садок вишневий

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько

В пустыне мрачной я влачился.
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
А. С. Пушкин

Жив як усі і нудив світом,
проте вважав себе піїтом
і римував рядочки