Про війну

Іще мільярд людських істот, іще —
Але планетна куля не із гуми…
Куди, в якому напрямку тече
Ріка часу? Які приносить думи?

Не за горою віку перепад,
Крутіший від стрімкої

Господи боже! Що жебрак має
На тій широкій, багатій землиці?
Ні му весноньки надія світає,
Ні колос літом в золотій пшениці;
Ні ему свята, ні єму неділі,
Ні великодня, ні

Земле нещасна! Де суть твої діти?
Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?
Чи страшна повідь край моря заверла?..
Де сини твої? Де суть твої цвіти?

Летів орел з чужиноньки
Та й

Цить, цить, думко! вітрець віє
Десь з запада, з-над Дунай,
Що аж душа веселіє,
Як літісь в день третій мая.

А вітер тот хмари гонить,
Чисте небо відслоняє;
Ще лиш хвильку,

Спущено трупа, згашено походні,
Запечатано ворота безодні,
Відотхнув гробар, пійшли домів милі,
Оден лиш старець остав у могили.
І все замовкло, молитви і зойки,
На гробах сіла

«Не ходи, сину, на глибоку, воду,
Купайся, сину, у мілкому, броду;
Глибокі води – то згубна принада;
Там смерті зіва, там нечайна зрада», –
Просила мати, благала рідная, –
А

Бажання Русі

Спущено трупа, згашено походні,
Росте могила над дверми безодні,
А на могилі помершого брата
Новий рік тайні відчиняє врата.

Судьба засіла на

І ви питаєте: чому замовкли ми?
Прощо утихла піснь тепла святої яри?
І ви питаєте!.. Чи не видите ви,
Як коплють сквапно гріб, роздають братам свіщі,
З єреями чужих муз заводять

По гробах гробів ходим ми,
І з ілу костей наших братій
Возносим храм для отчини
Величественний, пребагатий.
Но хто вість, чи на місці тім,
Де днесь взникає Руси дім,
Не

Стоїть дівча в полі,
Стоїть, глядить, плаче,
А летять соколи,
І ворон десь кряче.

А в даль ген дівочі
Видивились очі,
А здаля від моря
Летять птиці горя.

«Гей

І передше сльози плили,
І передше ллялась кров,
І передше стоси тліли,
А на стоси йшла любов.

І передше лють стинала
В лід грудей гарячий стон,
І передше тернь

Над річкою над Опором
Долина зацвіла,
Біля річки на долині
Самотня могила.

Над могилов Бескид гордий
Недвижимо чає
І, мов дитя, раменами
Курган обнимає.

А

Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя

Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.

За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий

Я знову чую не нову розмову,
Поза якою пустка і пітьма:
Земля — одна на всю Світобудову
Жива планета, іншої нема.

А хтось зітхає так глибокодумно,
Немовби зауважити

Поема

1.
Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, —
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки — десниця Божа.

Між скель

Я через гору йшов. І на горі,
Що пойнята бузковою імлою, —
Отам, де скелі кришаться старі,
Негадано зустрівся з ковилою.

Було це так далеко від степів
Причорноморських — десь

Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж

Горланить радіола через стіни,
Коханку з перепою б’є сусід.
А я гортаю фото з України —
Від тих, кого не бачив десять літ.

Це лихо — фотографії від друзів.
Іржа часу! Хто

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя —
З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —
Підводиться із